Фантомна довіра - Лана Вернік

— Де ви були?! Мені тут твій батько вже всю душу вимотав, що ви поїхали… — жінка похитала головою. Повторити те, що вони, на думку чоловіка, поїхали робити, не змогла… посоромилася.

— Людмило Василівно, ми їздили за морозивом, — Степан підняв пакет, показуючи покупку.

— За морозивом? — здивувалася жінка. — Вночі?

— Вдень я був трохи зайнятий, — він усміхнувся. — До речі, завтра приїде ваш адвокат.

— Завтра?

— Так, о третій.

— Ой, Степане… Щось мені аж трохи страшно.

— Може поговоримо в хаті? Мене вже гризуть комарі, — Лариса ляснула себе по руці.

На кухні до них приєдналася Тетяна. Дякувала за гостинця і хвалила, яке ж морозиво смачне. Купували вони його рідко, тому радість її була щирою. Степан пояснив Людмилі Василівні, що завтра Роман приїде просто познайомитись, і боятися нічого не потрібно, до того ж, він прийде разом з ним.

Володимир підслуховував їхню розмову. Це ж додуматися: поїхати за морозивом серед ночі, і з мигалкою! Пришелепкувате якесь… Але менша донька сміялася, почувши про цю поїздку.

— Я впевнена, що мало хто може похвалитися, що так їздив на закупи, — сміялася мала, — це ж така весела пригода! З мигалкою, з сиреною! Вночі!

— Ну так, — усміхнулася Лора. — Валька там мало з кіоску не випала, так визирала.

— Мабуть, половину селища побудили, — похитала головою Людмила.

— Та ще час дитячий. Та і я ж не довго гудів, — Степан усміхнувся.

— Степане, — перелякано промовила Людмила. — Я ж завтра на зміні… завтра ж середа?

— Так, середа, — він кивнув. — Але не думаю, що це проблема. Він тут все огляне, і ми приїдемо до вас в лікарню.

— Можливо, на інший день перенести?

— Ні, не потрібно.

Володимир насупився. Почуті новини про адвоката його не радували. Та чорти б вхопили цього Відьмака! Ну з’явився ж він на його голову… всі плани зламав. І міліція його не чіпає, і з Горбачами задружився…   

Роман був невисоким, порівняно зі Степаном, чорнявим чоловіком з хитрим поглядом чорних очей. Степан познайомив його з Ларисою, що вийшла до них першою, і той оглянув її зацікавленим поглядом. Дівчина йому сподобалася. Лариса ловила на собі його зацікавлений погляд час від часу, і їй ставало ніяково від того.

Він уважно оглянув будинок, документи на нього. Щось занотовував, поговорив з дівчатами, з Володимиром. Хоч той і сприймав молодого адвоката насторожено, та Роман усміхався і казав, що хоче вислухати його позицію, бо має “добре розібратись у їхніх заплутаних стосунках”. Степан майже весь час сидів на сходах будинку. До нього приєдналася Лора, і Володимир спостерігав за ними здаля. Відьмак одразу ж поклав руку їй на спину і щось говорив, викликаючи своїми словами усмішку на її обличчі. До них потім підійшов Роман, і вони втрьох почали сміятися. Підійшов ближче, почав прислухатися.

— … і всі вважали, що ми родичі. Бондар і Бондаренко — ну, це ж майже одне й те саме прізвище, — сміявся Роман, — Ми казали, що просто йому чорнила не вистачило дописати чотири букви.

— Так… Невдача. Та ми особливо й не заперечували. Казали, що ми кузени, — Степан весело поглянув на друга.

(Реальні прізвища також однокореневі і відрізняються декількома літерами)

— Звісно що кузени, особливо згідно теорії, що всі люди — сестри і брати, — погодився Роман, — а ще ми ж разом тоді приїхали з України, і разом повернулися назад, бо там ставало трохи… некомфортно. Ну і Степана ж завжди опікали, втрачати такого родича на чужині — неприпустимо. Я біля нього був як вареник у сметані, — Роман засміявся.

— І хто тебе опікав? — Лариса здогадувалася хто, але хотіла почути це від нього.

— Фурія. Її теж вважали моєю родичкою. І я теж не заперечував, — говорив Степан, обіймаючи Ларису.

— Як вас тут багато! — почувся голос Тоні, і Роман зацікавлено озирнувся на дівчину. — А звідки це вас тут стільки набралося? О, а тебе я не знаю. Привіт, я Антоніна, можна просто Тоня.

— Роман, — він швидко пробігся поглядом по фігурі дівчини і кивнув. Обоє затримали погляди на кілька секунд одне на одному і відвели. Немає іскри.

— Що за зібрання? Лоро!... А що в тебе з обличчям?!

— Ну… Я потім тобі розповім, — Лариса покосилася у напрямку, в якому був батько. Тоня повернула голову і побачила Володимира Миколайовича.

— Дядь Вова… Добридень… Ви повернулися?... — сказала вона здивовано. От кого точно не очікувала тут побачити, так це його.

— Привіт, Тоню. Не зовсім. А що твій батько: вдома чи на роботі? — запитав чоловік, наближаючись до них.

— Ні, півтора року вже не працює.

— Чому, звільнився?

— Помер, — Тоня стисла губи. У тому, що синець на обличчі подруги — справа його рук, не сумнівалася.

— Помер?.. — здивувався Володимир.

— Вбило струмом. Електрочайник.

— Я тут закінчив, думаю, ми можемо їхати до Людмили Василівни, — сказав Роман.

— Ви їдете в райцентр? А можна я з вами? — поцікавилася Тоня.

— Поїхали. Місця вистачить, — сказав Степан, піднімаючись і подаючи Ларисі руку. — Розкажеш заразом, де пропадала ці дні.

До лікарні поїхали всі, крім батька: Тетяна, Тоня, Лариса і Степан з адвокатом. Лора сіла попереду, решта розмістилися на задньому сидінні, з Тонею по центру. Вона висунулась вперед і розповідала Лорі, а заразом і всім присутнім, що цими днями вона з мамою їздила знайомитись з її потенційним вітчимом, і як він їй не сподобався: пихатий, самовдоволений “гусак”. А мама така щаслива, ніколи не подумала б, що мамі можуть подобатися такі чоловіки... І що вона не хоче її засмучувати, але ж батька не стало лише півтора року тому, а мама вже знайшла собі іншого… Хіба ж можна так швидко забути того, кого насправді любила?

— Вона намагається жити далі, — сказав Степан. — Чи ти б хотіла, щоб вона поховала себе живцем?

— Ну я знала, що вона когось собі знайде.. колись. Але ж не такого!.. Не знаю. Нехай би посумувала ще трохи...