Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— Лікаря.

— Он Висить дощечка, прочитайте самі — я так далеко не бачу… Та й навіщо мені знати його прізвище?..

— Він живе там один?

— В нього є ще санітарка чи асистентка, не знаю, як краще сказати… Така кощава довгуля, як палиця… Не дай боже опинитися з такою в одному ліжку! Стривайте! Ось і Алін…

Треба було мати неабиякий слух, щоб почути крізь вітальню та коридор, як повертається ключ у замку.

А Крізь відчинені двері було видно, як, цокаючи високими, тонкими підборами, до вітальні швидким чітким кроком зайшла Алін у льняному оранжевому костюмчику зі старанно зачесаним волоссям… В одній руці вона тримала велику чорну сумку, в другій кілька пакетів у паперових обгортках, на яких комісар упізнав фірмові знаки універмагу Лідо та галантерейної крамниці на вулиці Марбеф.

Вона одразу вгледіла Мегре, але, навіть не повівши оком, наче не впізнала його, наче взагалі його тут не було, підійшла до Манюєля і чмокнула його в чоло.

— Що, татусю, цей тип знову тут?

Їй було двадцять два роки, Пальмарі незабаром мало сповнитися шістдесят, але в цьому звертанні не було нічого дочірнього. «Татусь» прозвучало ніжно й інтимно, як в устах закоханої жінки. Вдоволена усмішка Манюєля немов говорила: «Ну, ви бачите, яка вона в мене!»

І справді, важко було навіть подумати, що ця гарна елегантна особа всього шість років тому починала своя самостійне життя на Севастопольському бульварі як проститутка. Зараз, дивлячись на неї, можна було подумати, що це дружина якогось заможного лікаря, інженера або адвоката.

— Нехай би вже переносив сюди всі свої бебехи — піжаму, пантофлі, зубну щітку та бритву…

Вона говорила неприродно високим голосом на жаргоні паризької вулиці, навмисне утрируючи спотворену вимову. Алін була цілком гідна свого Манюєля. В цьому домі жило двоє акторів, що добре знали свої ролі і грали якийсь один спектакль, обмінюючись давно завченими репліками.

Кумедна дівчина! Незважаючи на свою смаглявість, чорне волосся, темні очі, вона не була уродженкою півдня. Ще підлітком Алін залишила свій невеличкий нормандський хутір і приїхала до Парижа. Місяців шість вона няньчила дітей в якихось заможних панів, поки ті не довідалися, що вночі їхній дім потай відвідують молоді солдати. Так Алін опинилася на бульварі.

— Якого біса йому потрібно сьогодні? — зневажливо мовила вона, кинувши на диван свої закупки.

— Не будь така лиха до нього, Алін… Адже ти знаєш, що комісар мій друг.

— Твій друг, але не мій… До того ж я терпіти не можу запаху тютюну!

Мегре навіть не знітився — він спокійнісінько смоктав свою люльку, немов це його аніскільки не стосувалося. Він пам'ятав похмуру брудну комірчину над рестораном «Золота підкова», де колись мешкав Манюєль. Чи не спогади про колишніх хазяїв породили в Алін потяг до цього благопристойного міщанського затишку та комфорту?

Колишні повії завжди трохи схиблені на респектабельності.

— В тебе часом немає знайомих у Державній раді? — запитав каліка з ноткою іронії в голосі.

— Якщо ти запитуєш для нього, то скажи, що я навіть не знаю, що таке Державна рада і з чим її їдять… Ти помітив, як він зирить на мої пакунки?.. Слово честі, він зараз запитає, що там… Як ти гадаєш, він не примусить мене примірювати при ньому мої обновки?

Задзвонив телефон. Манюель на мить насупився, поглянув на апарат, потім на комісара.

— Алло?.. Хто?.. Так, він тут… Це вас, пане Мегре…

— А ж я тобі казала?.. Завтра йому почнуть приносити пошту на нашу адресу…

— Алло!.. Еге ж, я слухаю…

Це дзвонив із сусідньої кав'ярні інспектор Жанв'є.

— Я телефоную вам про всяк випадок, патроне… Тут зі мною Лурті… Дівчині вдалося його позбутися… В метро на станції Терн вона зайшла у вагон і встигла вислизнути, коли вже. зачинялися двері… Лурті залишився в вагоні сам… Він тільки що приїхав на таксі…

— Дякую.

— Сподіваюся, все йде нормально?

— Ні.

Вона сіла на диван і, заклавши ногу за ногу, почала розмовляти, з Манюєлем, вперто ігноруючи комісара.

— Це шпиг із Сюрте… Я їх уже всіх знаю… Сьогодні був якийсь ядушний незграбний гладун…

— Скажи мені, кралечко…

— Ти дивись — наче ми разом свиней пасли!.. Навіщо ти дозволяєш йому мене ображати?

— Ви хочете, щоб я величав вас мадемуазель?

— Нехай називає мене мадам… Так буде коректніше. З нього глузували. Манюель ніжно поглядав на свою вихованку, явно пишаючися з неї.

— Клянусь тобі, Алін, пан комісар не зичить нам лиха…

— Навіщо ви обдурили інспектора, який за вами стежив?

— Він мені не сподобався… Надалі нехай присилають молодих гарних хлопців, а не таке старе луб'я….

І, ввертаючись тільки до Манюєля, вона вела далі:

— Спочатку я хотіла була їхати до магазинів «Галері-де-Лафайет», але в вагоні в останню мить передумала… Те, що мені було потрібно, можна було знайти в будь-якій галантерейній крамниці… Я можу йому показати, нехай навіть помацав… Все одно я завжди перу білизну, перш ніж надягати…

Ця війна тривала вже не перший рік, і не Алін її почала. Її оголосив сам комісар того дня, як худий безштанько й сутенер Манюель Пальмарі зненацька купив за готівку бар на вулиці Фонтен. А тижнів за два до того було пограбовано велику ювелірну крамницю.

Злочинці вперше застосували спосіб, який потім виявився дуже ефективним, хоча спочатку скидався на чистісіньке безумство. Ополудні двоє чоловіків, розбивши молотками вітрину крамниці, схопили в жмені коштовності і, не звертаючи жодної уваги на отетерілих перехожих