Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
— Це, певно, забере трохи більше часу, ніж звичайно… Ви можете сказати, яка вона з себе?
Мегре кількома словами описав Ніколь Прієр.
— У таку погоду вона навряд чи сидітиме після обіду вдома, — висловив здогад Барнакль. — Можливо, я ще встигну…
Перед тим як відчинити двері, він обернувся і з гримасою, що мала замінити посмішку, промовив:
— А коли що трапиться, не треба клопотатися про мене… Я вже давно ладен послати це все під три чорти…
Мегре здивовано зиркнув на нього. Виявляється, не всім служба в поліції була так до душі, як йому.
— Вони не мають права позбавити мене пенсії, бо це мої кревні гроші… Розумієте? Вони уривали їх у мене з кожної платні бозна-скільки років…
Залишившись на самоті, Мегре підписав кілька паперів, що лежали на столі, й підвівся. Він нічого не міг вдіяти! поки не було фотографії, і відчував себе безсилим і безпорадним.
Перш ніж залишити Сюрте, він за звичкою зайшов до ¦¦ інспекторської. Там, світячи лисиною, що помітно збільшилася відколи він служив у комісаровій бригаді, сидів Люка.
— Зайди на хвилинку…
Він не став розповідати йому про свою нічну пригоду-і не через заборону префекта, яку він уже й так порушив. Просто комісарові не стало духу знову пригадувати деталі цієї принизливої для нього історії.
— Заходь… Можеш сісти…
— Щось негаразд, патроне?
— Так, дрібниці, байдуже… Ти часом не знаєш когось із студентів Сорбонни?
— З якого факультету?
Мегре лише знизав плечима.
— Адже їх тисячі…
Якийсь час Люка задумливо розглядав килим.
— Я там знаю одного із швейцарів, родича моєї жінки… Але це всього тільки швейцар…
— У тебе з ним добрі стосунки?
— Чудові — адже ми дуже далекі родичі… Бачимося раз на два-три роки, коли хтось у родині жениться або помирає…
— Ти можеш йому подзвонити і призначити побачення?.. Скажімо, у якійсь кав'ярні…
— Зараз дізнаюся, чи він сьогодні на роботі…
— Можеш подзвонити звідси.
Кузен пані Люка на ім'я Оскар Кутан був на роботі і за кілька хвилин узяв трубку.
— Так, це я… Що нового? Все гаразд… Теж непогано… Просила передати тобі привіт… Тітка Емма. Ми не бачили її вже принаймні три місяці;.. Кажеш, досі глуха?.. Буває… Слухай, я б хотів зустрітися і побалакати з тобою… Ні, нічого особливого… Ні-ні, я б не хотів там з'являтися… Що? О пів на сьому?.. Гаразд, я встигну… Перша ліворуч від бульвару Сен-Мішель?.. Люка запитально глянув на Мегре.
— Гаразд, ми домовились… До скорого побачення, старий…
Потім звернувся до комісара:
— Саме збирався йти додому… Він чекатиме на нас у барі на вулиці Мосьє; ле-Пренс, де завжди п'є аперитив… Це йому по дорозі… Що в нього запитати?
— Краще буде, коли ми поїдемо разом. Мерщій лови таксі.
«Хіба що скляночку вина перед обідом», — напучував його Пардон.
Мегре уже точно не пам'ятав, укотре він заходив того дня до всіляких барів. І, звичайно, не для того, щоб випити якогось там фруктового соку!
Сорокарічний Оскар Кутан, певно, через те, що мало рухався і багато пив, встиг обрости салом і показував значно більше. Відчувалося, що він пишався зі своєї посади, яку обіймав із врочистою гідністю. Ще б пак — він працював у Сорбонні! Вітаючись із ним, славнозвісні професори тиснули йому руку. Студенти, яким він охоче вичитував, часто-густо були нащадками видатних осіб і самі мали рано чи пізно стати банкірами та міністрами.
— Рекомендую: комісар Мегре, мій патрон…
— Дуже радий… А ви в нас досі не бували… Певна річ, він мав на увазі не свій дім, а Сорбонну!
— Я весь до ваших послуг, пане комісар… Завжди приємно зустрічатися з видатною людиною… Вас, певно, знає увесь світ! Мені чомусь здавалося, що ви, даруйте, огрядніший… Вищий і гладкіший… Я трохи нижчий за вас, а важу понад вісімдесят кіло… Вам що замовити?.. Скляночку ганусової?.. Жюль! Мені, що завжди, і два ганусових аперитиви для цих панів… Отже, вас цікавить хтось із наших маляток?
— Ви часом не знаєте студентки на ім'я Ніколь Прієр?
— Племінниця головного?
— Еге ж.
— О, їх ціла компанія, чоловік двадцять хлопців та дівчат… Коли б ви знали, скільки у нас із ними клопоту!
Шкода, що ніхто не наважується їх приструнчити… Приїздять, розумієте, на лекції власними спортивними машинами — та ще й якими: «ягуар», «ланчія» — кожна, певно, дорожча за ракету, і ставлять їх на стоянці викладачів…. На щастя, не у всіх викладачів є машини… Більшість їздять у метро…
— На якому вона курсі?
— Стривайте, я зараз скажу точно… Ми їх усіх знаємо, хто на якому вчиться, і курс і факультет, але одразу не пригадаєш.
Послухавши його, можна було б подумати, що вся Сорбонна тримається на його плечах.
— Ага, здається, так… Другий курс, факультет історії мистецтва… Так само, як її подруга, донька одного відомого лікаря… Така біленька, висока… Її прізвище Буе…
— А хто ще належить до цієї компанії?
— Ми називаємо їх бандою… Бандою Зірки, бо більшість із них живуть поблизу площі Зірки — авеню Ош, авеню Марсо, авеню Фош тощо… Найзухваліший серед них Марко, син якогось південноамериканського посла… Страшенний шалапут! Він їздить у блакитній машині з відкритим верхом… Завжди з дівчатами… Потім іще син Дарімана, хімічного короля… Взагалі склад банди постійно змінюється — сьогодні одні, завтра інші… Увечері вони збираються
