Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— Візьміть решту… Я на чай не беру…

Подібна ж сцена відбулася і в готелі «Савой» на вулиці Еколь. За столом біля дошки з ключами сиділа пухкенька молодичка з рудим фарбованим волоссям, досить кокетна на вигляд.

— Добридень, пані…

З першого її погляду Мегре зрозумів, що вона знала, хто перед нею. Але він усе-таки відрекомендувався:

— Комісар Мегре з карного розшуку…

— Я слухаю…

— Минулої ночі я привів сюди одну дівчину, у якої не було грошей… Я хочу розрахуватися за неї. Скільки я вам винен?

— Ви мені нічого не винні.

— Вона заплатила?

— Байдуже. Ви мені нічого не винні.

— Отже, цього ранку сюди хтось приходив, щоб заплатити за неї і, звичайно, допитати старого…

. — Слухайте, пане комісар, я знаю, хто ви такий, і не маю нічого проти вас особисто… Але навіщо мені зайвий клопіт? Я не знаю про що і про кого ви говорите. Мої рахунки цілком справні. Ні поліція, ні навіть податкові інспектори ніколи не мали до нас жодних претензій…

— Дякую вам.

— Мені дуже жаль, але я не можу відповісти вам інакше.

— Я розумію…

Вони вже встигли вжити заходів. Даремно було дзвонити до Мартін Буе, у якої мадемуазель Прієр буцімто цілий вечір слухала платівки. Вона не візьме трубки. Комісар був також певний, що вчора дівчина не забула зателефонувати й на бульвар Сен-Жермен.

У всій цій історії префект був лише покірною маріонеткою. Він лише виконував наказ, не наважуючись переступити волю тих, хто сидів вище за нього. А якщо він не визнавав поліцаїв старої школи, то це було його право. Особливо не любив він комісара Мегре, бо не міг примиритися з його славою. Та, врешті, це теж було його право.

Вранці того дня йому раптом подзвонив переляканий міністр внутрішніх справ і повідомив про історію, яка могла б пошкодити їм обом.

Ці люди не належали ні до героїв, ні до святих. Лише завдяки інтригам домоглися вони своїх високих посад, а щоб зберегти їх, мусили робити, що їм кажуть, і, облизуючись, ковтати гіркі пілюлі.

Та й що для них важив якийсь Мегре, коли йшлося про власну кар'єру? Навіщо їм було наживати собі ворога в особі такого високого урядовця, як пан Прієр?

Врешті, вони не могли діяти інакше. Та й дивно було б сподіватися, щоб вискочень-префект відмовився од такої чудової нагоди відчитати, мов якогось хлопчиська, старого славнозвісного комісара!

Сонце спустошувало Париж. Люди опускали штори, зачиняли віконниці, марно намагаючись вберегтися від задухи. Вздовж Сени з вудками в руках мліли рибалки. Тут і там попримощувалися парочки закоханих. Двоє з них сиділи просто на причалі і, звісивши над водою босі ноги, кумедно ворушили пальцями, голосно сміючись.

— Жанв'є!

— Я вже йду, патроне…

Він розмовляв по телефону, але за хвилину скінчив і зайшов до кабінету з віддрукованим на машинці поданням. Комісар почав був читати його, але зараз же відклав убік.

— Ти, нічого не проминув?

— Я звіряв, начебто ні, але краще б…

Ні, годі! Комісарові вже було не до снаги повертатися до цього. Він розгонисто підписався, дістав із шухляди офіційний конверт, написав адресу і подзвонив черговому.

— Нехай розсильний приставить головному префектові… Слухаю тебе, Жанв'є…

— Я щойно дзвонив одному моєму приятелеві, адвокату, добре знайомому з урядовою елітою…

— Він знає нашого Прієра?

— Авжеж… Це дуже впливова людина, один з найкращих правознавців… Він удовець, його жінка поперла під час пологів років дванадцять тому… Його батько був судновласником…

— У Ларошелі?

— Ви вгадали.

Обидва усміхнулися. Навіть у найбільшій брехні завжди є крихітка правди. Розповідаючи по телефону про свої лихі пригоди, дівчина не випадково сказала, що приїхала з Ларошелі, що її батько тамтешній суддя, а подруга — донька тамтешнього торговця рибою.

— А далі?

— Там у нього ще в брат, який веде його справи. На а Прієр багач. Він мешкав у розкішних апартаментах на бульварі Курсель. Його другий брат Крістоф, який жив у Марокко, наклав на себе руки, коли від нього втекла жінка. Зараз вона живе в Техасі, заміжжю за якимось американцем. Ваша знайома Ніколь Пріер — їхня донька…

— Це все?

— Вона студентка, вчиться в Сорбонні…

— А що воно за дівчина?

— Мій приятель ніколи її не бачив, але його жінка десь зустрічалася з нею… Він обіцяв запитати…

Важко було б навіть припустити, щоб видатний правознавець, доповідач Державної ради, зводив у такий сумнівний спосіб рахунки з якимось Мегре, ризикуюча репутацією своєї племінниці.

— Я багато б дав, щоб поговорити віч-на-віч із цим дівчиськом…

— Боюсь, патроне, що вам не дадуть такої змоги…

— Кому ж це може бути такою мірою потрібна моя відставка, щоб пускатися в подібну авантюру?.. Як ти гадаєш?

— Важко сказати… 6 чимало людей, яким ви стоїте кісткою в горлі… Взяти хоча б грабіжників, що вже цілих два місяці серед білого дня спустошують ювелірні крамниці… Ось навіть цього ранку на авеню Віктора Гюго…

— Вони залишили якісь сліди?

— Жодних.

— А стріляли?

— Теж ні. Вони зайшли, забрали коштовності і спокійнісінько від'їхали собі машиною, ніби нічого й не сталося… Хазяїн з переляку навіть забув натиснути кнопку сирени… У вас є якісь здогади?