Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

Хіба не на це натякав всемогутній пан Мітла, який уже два роки обіцяв підмести Париж і щоранку грав у теніс на стадіоні Ролан-Гарос, позуючи перед фоторепортерами?

Старий комісар знову відчув, як у серці запекло від образи. Цей шмаркач звинуватив його в гонитві за славою. Мегре ніколи не шукав слави. Навпаки. Скільки разів розслідування ускладнювалося через те, що його всюди впізнавали? Та хіба ж він винний, що журналісти зробили з нього щось подібне до живої легенди?

А втім, по-своєму префект у дечому мав рацію.

«Отже, тільки тому, що якась юна особа розповіла вам зворушливу історію, ви, комісар карного розшуку, схопилися з ліжка і полетіли на побачення з нею… Чи не краще було б доручити цю місію комусь із ваших молодших підлеглих?..»

Чи не це саме сказала йому пані Мегре?

— А чому ти не пошлеш когось із інспекторів?

Саме тому, що в цій історії було щось сумнівне, а фактам, про які повідомляла по телефону дівчина, бракувало логічності. Та хіба завжди є логіка в тому, що відбувається в житті? Зайвий доказ того — все, що сталося з ним самим. Куди вже далі — комісар карного розшуку змушений доводити свою безневинність!

Бо цього вимагає велике цабе. А втім, Мегре вже не гнівався на префекта. Йому вже не кортіло заліпити своєму начальникові в пику. В цій історії панові Мітлі дісталася роль пішака. Грав не він, грали ним. Ще більші цабе.

Мегре допив першу склянку пива, налив ще одну, поставив поруч на столі, неквапливо запалив люльку і знову схилився над протоколом.

«Пан Мегре попросив білого вина. Хазяїн запитав:

— У пляшці?

Той відповів «еге ж», і за хвилину хазяїн приніс невеличку пляшку. Пан Мегре хотів почастувати й мене, але я відповіла, що допіру пила каву. Не пам'ятаю точно, з чого саме почалася наша розмова. Здається, пан Мегре сказав:

— У більшості людей хибне уявлення про нашу професію… Готовий заприсягтися, що у вас теж…

— Я багато чула про ваші допити, — сказала я. — Про те, як поліція виморює в людей визнання…

— Це вже потім… Найважче — знайти злочинця… До речі, зараз я розшукую одного дуже небезпечного рецидивіста. Я певний, що здибаю його в одному з нічних барів…»

Незважаючи на дещо надмірну патетику, її розповідь по телефону про зрадливу подругу та підступного Марка була значно переконливіша, аніж ті фрази, які вона вкладала в уста Мегре.

«— Якщо хочете, можете піти зі мною…

Він підвівся, певний моєї згоди, і кинув на стіл кілька монет. Коли я теж хотіла розплатитися, хазяїн відповів, що все гаразд, за мене вже заплачено.

Ми разом вийшли з кав'ярні.

— На вас чекають ваші батьки?

— Моєму дядечкові байдуже, коли я повертаюся додому… Він мені не дорікає…

— Тоді ходімо…

Я погодилася, бо мені було дуже цікаво. Пам'ятаю, як ми перейшли вулицю Жакоб, звернули до якогось завулка і опинилися в барі. Біля стойки юрмилося багато чоловіків.

Я пильно оглядала присутніх, намагаючись здогадатися, хто з них той самий злочинець, якого от-от буде заарештовано. Комісар поставив переді мною чарку віскі. Спочатку я не хотіла пити, але після гіркої, ледь теплої кави мене пекла згага.

Можливо, непомітно для мене мені знову підлили віскі, і, сама того не знаючи, я випила дві чарки. Не знаю. Біля стойки весь час штовхалися, в барі було жарко й дуже накурено.

— Ходімо, — мовив комісар. — Тут немає нічого цікавого… Хіба що кілька дрібних сутенерів… Наш рецидивіст десь-інде…

— Я б хотіла повернутися додому, — сказала я. Та комісар навіть не слухав мене.

— Ще півгодини, і ви будете свідком сенсаційного арешту, про який завтра писатимуть усі газети…»

Для того, щоб усе це трималося купи, дівчина мала довести, що він її напоїв. Тоді можна було б легше пояснити, чому вона не зовсім точно запам'ятала, де саме все це відбувалося. І перша, і друга історія були однаково брехливі, але однаково підкріплені невигаданими фактами.

«Потім ми зайшли до якогось підвального ресторанчика… Грав джаз, люди танцювали… Якщо не помиляюсь, це було десь у районі Сен-Жермен-де-Пре… Там багато таких ресторанів… Комісар знову примусив мене випити…

Я вже не тямила себе, в голові наморочилося, і я подумала, що відчую себе краще, коли трохи вип'ю…

Що було потім, я пам'ятаю ляше уривками… Коли ми вибралися на вулицю, він тримав мене за руку, а далі взяв за стан, буцімто для того, щоб я не впала… Я намагалася відштовхнути його, але марно… Незабаром ми опинилися в якомусь приміщенні з довгим коридором… Він кілька хвилин розмовляв з якимось сивим дідком, що сидів за загородкою…

Далі ми кудись підіймалися вузькими сходами, йшли по червоній доріжці уздовж коридора з нумерованим ч кімнатами по обидва боки, нарешті зупинилися, і комісар почав відмикати двері.

— Ні!.. Ні!.. Я не хочу! — машинально вигукнула я. Посміхаючись, він завів мене до кімнати. В кутку стояло ліжко.

— Залиште мене, бо я покличу…

Він затулив мені рота рукою і сказав:

— Ви забуваєте, що поліція — це я!»

Це була майже правда. Звичайно, крім останньої фрази. До того ж дівчина не опиралася. І, певна річ, він не водив її по ресторанах і не примушував пити.

Вони справді зустрілися в кав'ярні «Затишок», але розмова їхня була зовсім інша. Дівчина сказала, що звуть її Ніколь Карве і що вона донька мирового судді з Лярошелі. Подругу, яка разом з Марком чекала її на