Небезпека рецидиву - Кріс Тведт

— Еге ж… Завдяки вам. Вашому поясненню у суді.

— Звісно, без моєї допомоги не обійшлося. Але справа однаково мала б таке закінчення. Ніна Гаґен була небезпечною людиною. У будь-якому разі, справу кваліфікували б як убивство з самозахисту.

— Можливо, — погодилась Ірене.

Діти надворі зчинили ще більший гармидер. Ірене встала й зачинила вікно. Я сказав те, що думав насправді. Поліція, без сумніву, зробила б висновок, що вчинок Ірене був зумовлений вимушеним самозахистом. Гадаю, їм вже оскомину набили кримінальні провадження, пов'язані з Гудвілами. Але в мене перед очима досі маячило обличчя Ніни Гаґен, коли молот поцілив їй у шию. Раз, коли її очі розширилися від шоку. А тоді ще раз. Так, ще раз… тільки ще один раз.

Між нами залягла тиша. Я зітхнув і промовив:

— Сьогодні я підняв одну справу. Моя підозра підтвердилася.

— Яка? — Ірене зустрілася зі мною поглядом, але миттю відвела очі.

— Наше місто не надто велике. Тут не так багато дитячих будинків. Більшість дітей, які втратили своїх батьків або чиїх батьків позбавляють батьківських прав, потрапляють до прийомних родин.

Годі було щось відчитати на її обличчі — вона замкнулася. Проте уважно слухала.

— Ви з Альвіном приблизно однолітки. Мені спало на думку, що ви могли перебувати в дитбудинку одночасно.

Мовчання. Ірене сиділа, обхопивши себе руками, ніби мерзла.

— Альвін розповідав мені, що одна дівчинка з дитячого будинку заявила на нього в поліцію, звинувативши в зґвалтуванні. Він ще й тріумфував, розповідаючи ту історію. Справу припинили. Альвін вважав, що поліція повірила, ніби дівчинка звела наклеп.

Сполох в Ірениних очах, може, злість.

— Я перевірив тодішні звернення до поліції. Жертва зґвалтування називалася Ірене Нільсен. Це ваше дівоче ім'я. Ви мали прізвище Нільсен до заміжжя. Альвін Му зґвалтував вас, коли вам виповнилося чотирнадцять років.

— Це дуже поширене ім'я, — заперечила Ірене, але голос її звучав мляво.

Я поволі похитав головою.

— Ні, Ірене, то були таки ви. Усе збігається: дата народження, ідентифікаційний номер…

Жінка схвилювалася, не могла дати лад своїм рукам, згорнула зі столу крихти, поклала рядком кулькову ручку й чайну ложку.

— Чому ви не розповіли про це в суді проти Альвіна?

— Тоді мені ніхто не повірив. Чому мали б повірити тепер?

Ірене глянула на мене, недовірливо похитала головою.

— Я не йняла віри, коли довідалася, що це він… він таке вчинив з Майєю, — голос її стишився. — Він ніби… ніби всі мої кошмари враз ожили. Він вже раз зруйнував моє життя, а тепер… зробив це… вдруге. Він ніколи не полишив би мене в спокої. Переслідував би до самої смерті.

Не думаю, що Альвін усе спланував наперед саме так. Мабуть, убиваючи Майю, він не здогадувався, що вона Іренина донька. Гадаю, то була випадковість, одна з тих божевільних, неймовірних випадковостей, з яких складається наше життя. А може, не лише випадковість. Пригадую світлини Майї у її спальні; дівчаче личко, щире, відкрите, ще остаточно не викінчене природою. За маскою дорослої Ірене Ґудвік, за карбами, накладеними життям, проглядалася її схожість з донькою. В обох однакова вразлива безпорадність. Я подумав, певно, мати й донька мали в собі оте щось невловне, що відразу вчувають злочинці — так хижаки нюхом чують найслабшу особину в стаді й обирають її собі за здобич. Альвін помітив слабинку в обох жінках, і обрав їх своїми жертвами.

Нічого цього я не сказав Ірене Ґудвік.

— Так, мабуть, так і було. І тому ви вбили Альвіна Му?

Ірене навіть не була шокована моїми словами. Вона не відповіла, просто сиділа, втупившись у простір порожнім поглядом, замкнувшись у собі — далека й недосяжна. Я мав відчуття, ніби вона заховалася у своєму світі, що між нами нездоланна відстань, а червона картата скатертина на столі — поле, яке мені не перейти.

— Тому, Ірене? — повторив я.

Вона далі мовчала.

— Я знаю, то були ви. Я багато часу провів у сільській хатині до приходу Ніни Гаґен. Вивчив усе, що було в її комп'ютері. Переглянув усі світлини, шукаючи доказів, що вбивцею була саме вона. Для того туди й приїхав. Але в комп'ютері не було жодного фото Альвіна. Жодного. Зате вони з'явилися там згодом, їх знайшла поліція. Тільки ви могли їх туди завантажити, іншого варіанта не існує. Ви мали достатньо часу, доки я лежав непритомний. Я знаю, це ви вбили Альвіна.

Ірене далі мовчала, витала думками ген десь далеко. Я розмовляв ніби сам з собою.

— Я мав би зрозуміти це раніше, коли Ганс розповів мені, що ви не менш одержима думкою про помсту, ніж він. Але все зосередилося на Гансові, тому що його бачили перед будинком Альвіна, він вдерся до мого будинку, він написав на клаптику паперу Альвінове ім'я і намалював на ньому хреста. А ще, мабуть, тому, що він чоловік. Але ви теж мали потужний мотив і не таке вже й залізне алібі. Я мав би здогадатися. І поліція — теж. Як вам вдалося усе зорганізувати? Дочекалися, доки сестра заснула, поїхали до міста, вчинили розправу й повернулися?

Нарешті Ірене Ґудвік заговорила, заговорила таким спокійним, буденним голосом, ніби ми розмовляли про погоду.

— То було легко. Моя сестра надто багато вживає алкоголю — вона теж, —