Небезпека рецидиву - Кріс Тведт

— Ні, Мікаелю, — похитала вона головою і знов усміхнулася. — Так легко не відбудешся… Може, й справді, час покинути країну. Але спершу розберемося з нами. Насамперед ми обоє…

Вона нахилилася уперед і впилася в мене поцілунком. Я відчував, як вона намацує мою руку. Не відриваючись від моїх губ, вона схопила мій мізинець і зламала його.

Біль паралізував тіло. Я закричав, вибухнув криком просто їй в обличчя. Але найгіршим був не біль. Найгіршою була крихітна частка секунди, коли біль і шок забив мені памороки; мізерна мить перед тим, як я закричав: Ніна Гаґен тоненько пискнула. Звук був чимось середнім між зітханням і стогоном. Задоволення. Блаженство. Так реагує жінка, коли твої пальці вперше торкаються її плоті. Почувши цей згук, я збагнув, що зламаним пальцем не скінчиться. Вона піде далі. До кінця…

Мабуть, я тоді здався. Щось замкнулося у мені. Я вже знав — це кінець. Я почав помирати — для себе, поволі, десь глибоко в собі. На мить згадалася Карі. Батько. Я й не здогадувався, що плачу, доки Ніна не обтерла мені сльози, шепочучи в вухо якісь безтямні слова. Опісля я вже не думав. Опісля був лише біль.

Вона майже відразу зламала мій другий мізинець, а за ним — безіменний палець. Я спробував щосили вдарити головою до стіни, щоб знепритомніти. Ніна відхилилася назад, досягла рукою подушку з канапи й запхала мені під голову. Я теліпав головою збоку вбік, щоб зсунути подушку. Тоді Ніна прибила її до стіни цвяхом і вгатила молотком по руці. Я чув, як хряснули кості.

Потім вона взялася за ножа. То був звичайний ніж для розрізання шпалер, лезо якого втягувалося і висувалося на потрібну довжину. Вона колола неглибоко, зосереджено, раз попри раз, уникаючи життєво важливих органів. Я бачив перед собою її рот, розтулений, з обвислими губами; відчував, як вона, звиваючись на мені усім тілом, підсувається що раз ближче. Вона була страшенно збуджена. Дощовик закривавлений; краплинки крові скочувалися донизу, збираючись струмками й стікаючи їй у поділ. Вона важко дихала, груди ходили ходором, ніби після тривалого бігу. Раз обхопила долонею моє чоловіче достоїнство, погойдала, немов зважуючи. Жалібний голос у мені безгучно заволав: «Ні, тільки не там!» Вона розтулила долоню і знову заходилася колоти груди. Важко працювала. Важко дихала.

Я не чув, як відчинилися двері. Ані звуку не було чутно. Ніна Гаґен у своєму божевільному мареві теж нічого не чула. Здається я скрикнув, закричав, щоб заглушити скрип дверей і кроки.

Я глянув поверх плеча Ніни Гаґен, але спершу нічого не побачив, бо вже давно перестав сприймати довколишні речі — жив лише всередині себе. Зосереджений на вмиранні. То була голова. Русява голова. Тіло.

Ніна нічого не помітила, вона перебувала в трансі, у власному, знесамовитілому світі. Вона нічого не помічала, доки голова позад неї сказала: «Привіт». Дуже тихим і цілком нормальним голосом. Жіночим голосом.

Ось тоді Ніна Гаґен зреагувала. Здригнулася і так швидко зірвалася на ноги, що ледь не втратила рівноваги.

— То ти… — промовила вона; лезо ножа зблиснуло в її руці. — То ти…

А мені причулося: «То тать…»

Ніна ворухнулася, занесла руку з ножем і блискавично кинулася на некликану гостю.

Я хотів гукнути, застерегти, але голосові зв'язки, які щойно надривалися криком від болю, немов зімкнулися. Я усвідомлював, що весь зранений і не мав сили встежити за тим, що відбувалося перед моїми очима. Це було схоже на запис аматорського відео з часів дитинства: зненацька завислі посеред руху люди, законсервовані в часі… А потім усе покотилося дуже швидко, набагато швидше, ніж я міг уловити.

Навколо голови жінки, що увійшла, світився німб — світло. Вона здавалася чорним ангелом, палаючим мечем — прекрасна й грізна водночас. Якась частина мене розуміла, що я запаморочений, і все зовсім не так. На мить мені подумалося, що я марю, бачу галюцинації, що насправді ніхто не прийшов мене рятувати, а бачене відбувається у моєму затуманеному мозку.

Але ні, я не марив. Я бачив, як Ніну Гаґен зацідило в шию щось схоже на дерев'яний молот. Побачив і почув звук потужного удару, глухий звук, наче по м'якому. Ніна повалилася на підлогу. До мене долинув гуркіт від падіння тіла; мною трусило, і аж тоді я повірив, що все відбувається у дійсності.

Жінка замахнулася і ще раз ударила. По тому ж місці.

Ніна перевернулася набік, її голова опинилася між моїми випростаними ногами. Я бачив, як вона вмирала. Це не зайняло багато часу. Вона намагалася вдихнути повітря розтрощеною горлянкою, трималася руками за горло, а груди натужно здіймалися й опускались; вона билася у конвульсіях, молотила ногами по підлозі, аж врешті затихла. Я ні на мить не зводив з неї очей, намагаючись перехопити її погляд. Не знаю, що сподівався там побачити… Проблиск людських почуттів? Може, каяття, страх? Хоч що-небудь… Але не побачив. Я зміг роздивитися одне її око, тільки тоді як вона затихла. Око дивилося на мене з-під волосся, розсипаного на обличчі, наче водорості, але в ньому вже годі було щось відчитати. У ньому вже не було життя. Воно вже нічого не бачило, і в ньому вже нічого не віддзеркалювалось. Ні ненависть, ні хіть, ні страждання, ані страх. Нічого не зосталося у голові, яка колись була Ніною Гаґен.

Лише після того, як вона згинула, я підвів голову й упізнав Ірене Ґудвік. Ірене схилилася наді мною, довго не зводила з мене погляду. Я не міг зрозуміти виразу її очей. Десь на дні зіниць щось ворухнулося, думка чи почуття, які так і не виринули на поверхню.

— Допоможіть мені, — попросив я, але голосу не було, лише хрипкий шепіт прошелестів у кімнаті.

Вона