Дим і попіл - Абір Мукерджі
Люди заревіли і, заохочувані Босом, почали скандувати. Хоча це була наймасштабніша демонстрація, свідком якої я був, ані кількістю людей, ані поривом вона не могла порівнятися з масами людей, що вийшли на вулиці на початку року. Це була довга, виснажлива боротьба з обох боків, і не схоже, щоб візит принца Уельського зміг розбурхати пристрасті до рівня початку року.
Футів за двадцять від них стояло двійко констеблів; вони насторожено спостерігали, але втрутитися не намагалися. Цілком розумно. По-перше, зробити вони могли небагато, навіть якщо б і спробували; завжди варто було зважати на те, що з ненасильницького натовпу може вилетіти невинний черевик і влучити просто в обличчя. Хоч би що там було, але це осередок Білого міста, і влада просто не могла дозволити, навіть якби захотіла, щоб такий зухвалий виклик британському уряду лишився без відповіді. Богобоязкі читачі «Стейтсмен» та «Інглішмен» вдавилися б своїм кеджері[9], а поціновувачі «Дейлі Мейл» у Лондоні не змогли б обійтися без нюхальної солі. І точно, за кілька хвилин пролунали сирени і бумкаючий ритм акценту навколостоличних графств, посилений мегафоном, наказав транспортним засобам звільнити дорогу. Під’їхали дві поліційні вантажівки і відтіснили загін місцевих констеблів із бамбуковими палицями до тротуару. Англійський офіцер, хлопець дуже виснажений на вигляд,— я бачив його раніше, але імені не знав — вийшов із кабіни першої вантажівки і приготувався звернутись до натовпу.
Констеблі вишикувались, і офіцер підніс до рота мегафон.
— Це зібрання заборонено Законом про анархічні та революційні порушення від 1919 року. Негайно розходьтеся, інакше вас буде заарештовано.
Голос його звучав натомлено-формально. І дійсно, весь цей спектакль був якимсь заяложеним. Обидві сторони танцювали цей танок уже стільки разів, що вивчили свої ролі напам’ять. Протестувальники взялися за руки й продовжили скандувати свої гасла, ніби це була якась прадавня релігійна літургія.
Почекавши кілька хвилин, офіцер знову взявся за мегафон.
— Останнє попередження. Негайно звільніть дорогу.
Ці слова, вимовлені поліціянтом, мусили б вважатися загрозою, але цьогоріч в Індії ті, кому вони були адресовані, радо їх привітали.
За кивком офіцера констеблі розділилися на дві групи: одна повернулася до юрби на тротуарі, інша попрямувала до демонстрантів, що заблокували дорогу. Під захистом своїх лейтенантів Бос спустився з платформи, і я загубив його з виду.
— Нам краще піти,— сказав Не Здавайся, коли натовп на тротуарі почав розходитись.
Я не міг не погодитись. Вистава скінчилася, незабаром підуть усі, залишаться тільки справжні ентузіасти і ті, що сидять на дорозі, їх і заарештують.
Ми проштовхувалися крізь натовп, що став швидко рідіти; тут утрутилися констеблі і заходилися зганяти решту демонстрантів із дороги у фургони, що чекали на узбіччі. За нами почулися крики поранених: на кістки демонстрантів обрушився град ударів бамбуковими палицями. Дехто з глядачів викрикував образи в бік поліціянтів, але їх швидко приструнили, і не констеблі, що вишикувалися перед ними, а волонтери Конгресу.
Ми пробралися крізь клубок протестувальників і вийшли на відкритий простір.
Браму перед Вищим судом охороняв взвод озброєних солдатів, які так ретельно перевіряли наші документи, ніби то були екзаменаційні роботи. Задовольнившись, вони помахали, щоб ми проходили, і ми опинилися у дворі, що нагадував територію коледжу в Оксфорді, де вздовж лужків проходжалися юристи в чорних мантіях, занурені в тихі розмови, і навіть не підозрювали, що відбувається за кілька ярдів від них.
— Я так розумію, що містер Дас виступає захисником у суді номер три,— сказав Не Здавайся.
— Не знаєте, у чому там справа?
— Ні, сер, але зазвичай суд робить перерву на обід приблизно в цей час, тож довго чекати нам не доведеться.
Ми опустилися на потертий дерев’яний ослін у коридорі біля суду номер три. Тут ми були вже багато разів; сиділи на цьому самому місці і спостерігали, як повз нас пробігають ці самі заклопотані судові офіцери, нахиливши голови, притискаючи до грудей портфелі, а ми сиділи і чекали, доки нас викличуть давати свідчення.
Минали хвилини, але двері суду номер три лишалися рішуче зачиненими. Натомість відчинилися двері в дальньому кінці коридору, і звідти вийшов індус-патрицій у костюмі-трійці в тонесеньку смужку, чорній мантії та сивій перуці юриста. Він покрокував коридором у нашому напрямку, за ним — двоє молодиків, навантажені стосами тек.
Вигляд у чоловіка був надзвичайно знайомий, і я вже відкрив рота, щоб поділитися цим відкриттям з Не Здавайся, аж тут чоловік помітив нас, і вираз його обличчя змінився. Цей вираз я бачив безліч разів.
— Це ваш...
— Так,— відповів Не Здавайся.— Це мій батько.
Більше він не встиг нічого сказати, бо я підвівся і пішов.
— Ходімо,— кинув йому.— Представте мене своєму любому батькові.
— Не певен, що це гарна думка, сер,— сказав він, наздоганяючи мене.
— Пусте,— відрізав я.— Вже давно варто було це зробити.
— Батьку,— промовив Не Здавайся, коли ми підійшли до чоловіка та його помічників,— дозвольте представити вам капітана Віндгема, мого старшого офіцера.— Він повернувся до мене: — Капітане Віндгеме, це мій батько, містер Сасадхар Банерджі, судовий адвокат.
— Дуже приємно,— сказав я.
Банерджі-старший зняв окуляри й усміхнувся.
— Мені також, капітане,— відповів він, поклав окуляри в нагрудну кишеню і простягнув мені руку.— Отже, ви і є той англієць, що наповнює голову мого сина імперськими дурницями.
— Я просто навчаю його поліційної справи, сер,— заперечив я.— Імперські дурниці лишаю віцекоролю. І, відверто кажучи, поліція може пишатися вашим сином, як і родина,— продовжив я, як той учитель, що звітує про успіхи найкращого учня.
Банерджі-старший поважно закивав.
— Дуже тішить, що Сурен поводиться належним чином,— сказав він.— Проте ми з його дядьками були б більш задоволені, якби він обрав альтернативну професію.
— Країна потребує детективів, сер,— відповів я, повторивши слова, які сказав мені сам Не Здавайся, коли ми познайомились,— хоч би хто був при владі, британці чи індійці.
— Лікарів країна також потребує, капітане,— не погодився він.— І лікарі мають перевагу: вони роблять добро, уникаючи моральної дилеми, чи допомагати чужинцям, які узурпували владу, чи ні.
— Баба[10] будь ласка,— втрутився Не Здавайся.— Зараз не час для дискусії.
— Ваш син захищає закон у країні,— завважив я адвокату.— Можна сказати, що й ви робите те саме, сер.
— Я захищаю тих, хто бореться з несправедливістю,— відрізав він.
— А ваш син бореться за справедливість для родин жертв, і ніхто, крім нього, більше за
