Дим і попіл - Абір Мукерджі

Хай би як я її чекав, проте коли побачив, що вона стоїть на порозі, мов та грецька богиня, мені наче у сонячне сплетення вгатили.

Вигляд у неї був розгублений.

— Не думала, що ви самі приїдете,— сказала вона, увійшовши.— Можна було просто прислати констебля.

Я жодному слову не повірив. Якби вона хотіла констебля, просто зателефонувала б у місцевий відділок — офіцер був би тут уже за п’ять хвилин. Натомість вона зателефонувала мені до штаб-квартири.

— Мені не важко,— відповів я.— Що сталося?

— Бачили двері? — Голос її обірвався.

— Важко було не звернути уваги.

— Тоді погляньте на це,— сказала вона і попрямувала до передпокою.

Звідти я пройшов за нею до їдальні, а тоді в задню частину будинку. Там було розбите вікно, а на підлозі, серед блискучих осколків, лежала цеглина.

Я опустився на коліно й демонстративно оглянув каменюку. Люди очікують, що детектив оглядатиме місце злочину. Це, либонь, така ж невід’ємна частина його образу, як і значок. Отже, як та дресирована мавпочка, я з ентузіазмом виконав ритуал. Якби цеглина була новенькою, було б за що зачепитись. Можливо, поблизу щось будували і хтось поцупив її звідти, але цеглина була старою і потертою — як і більшість цегли в Калькутті. Звичайнісінька собі каменюка: червонувато-помаранчева, нічим не відрізняється від тисяч інших, через які чіпляєшся в напівзруйнованих частинах міста.

— І вона залетіла крізь вікно? — уточнив я, підводячись.

Дурне питання, але я отримав дивне задоволення від того, що його поставив. Вона витріщилася на мене так, ніби я був повним ідіотом.

— Ні, Семе. Її прислали поштою. Авжеж, вона влетіла крізь вікно.

— Коли це сталося?

— Десь годину тому. Хвилин за десять до того, як я вам телефонувала.

Напади на власність у Білому місті були таким самим рідкісним явищем, як і спекотний день на Гебридських островах, а напад серед білого дня — взагалі річ нечувана.

— Ви бачили, хто це зробив?

Вона похитала головою.

— У кімнаті нікого не було. Анжу наполохав шум. Коли вона увійшла, побачила, що двоє чоловіків біжать до дерев.— Енні вказала на дальній кінець саду.

Я подивився туди. Дерева росли за сотню футів від будинку.

— Індійці? — запитав я.

— Вона вважає, що так.

— Вона їх не впізнала?

— Ні,— відмахнулася Енні.— Останнім часом тут з’явилося стільки нових облич...— Вона замовкла, але закінчувати фразу не було потреби.

На початку року Дас закликав до одноденного страйку, і його підтримало багато аліпурських робітників і садівників. Деякі сагиби поставилися до дій свого персоналу як до особистої образи і наступного дня всіх звільнили, замінивши новими людьми, які знали, з якого боку намащена маслом їхня роті[11].

— А ваш дверник? — продовжив я.— Хіба він не мусить патрулювати територію?

— Він був біля брами,— відповіла вона.— Територію він обходить у темряві.

— І він нічого не бачив?

— Ні.

— Навіть того, хто вихлюпнув на двері відро фарби?

— Схоже, ні.

Цілком можливо. Відстань між брамою та будинком доволі велика, і користі від дверника тут було стільки ж, скільки від мерця.

— Знаєте,— завважив я,— хоч би скільки хорошого він вам зробив, з таким само успіхом ви можете замінити його на опудало. Дешевше буде.

Вона зітхнула.

— А хто годуватиме його родину, Семе?

Я нічого не відповів. Якщо вона хоче грати святу захисницю кожного корінного калькуттця, це її справа, але це не завадило двійко з них поцілити цеглиною в її вікно.

— Якісь загрози надходили? — допитувався я.

— Ні,— була відповідь.— Але серед сусідів паніка. Кілька днів тому лікарю-парсу та його дружині, вони живуть поблизу, хтось уночі підпалив оранжерею.

— Ну а ви? — продовжив я.— Маєте уявлення, навіщо спаплюжили ваш будинок?

Вона знову кинула на мене красномовний погляд, той самий, в якому читалося, що вона не в захваті від моїх детективних здібностей.

— Хіба це не очевидно?

Англо-індійці завжди були легкою мішенню. На них нападали по всьому місту. Їхнє життя ніколи не було простим — ми дивилися на них зі зневагою, індійці — з недовірою,— але з літа справи погіршали. І причиною стали залізниці. Це завжди було Ахіллесовою п’ятою уряду. Без них країну паралізує, і влада змушена йти на компроміс. Але після збоїв, що відбулися на початку, потяги знову ходили, рух відновився протягом тижня. Місцеві звинувачували англо-індійців. Люди вважали, що саме вони пішли на співпрацю з британцями і керують залізницями. Авжеж, це було не так. Дійсно, вони обіймали багато залізничних посад, але керівниками завжди були британці. Англо-індійці виявилися чудовими цапами-відбувайлами. Завжди легше звинувачувати в саботажі меншість, ніж визнавати, що не всі індійці відгукнулися на заклик Магатми кидати зброю.

Якщо Дас має рацію і заборона діяльності волонтерів дійсно приведе до збільшення кількості нападів, не потрібно бути генієм, щоб вирахувати, хто стане першими жертвами.

— Ліпше вам поїхати з будинку на кілька днів,— запропонував я.— Доки пристрасті не вляжуться.

— І куди ж мені податися, Семе?

В її голосі забриніло напруження.

— До готелю,— знизав я плечима.— Може, до «Великого східного»? — Це припущення викликало спогади. Туди я вперше запросив її на обід. Але було то понад два роки тому. Тоді ми були іншими людьми.

— Не дозволю, щоб мене вигнали з дому,— заявила вона таким тоном, що стало ясно: сперечатися марно.

Я кивнув і пішов за нею назад до передпокою.