Необхідне зло - Абір Мукерджі

Абір Мухерджі

Людина, що підводиться

Світлій пам’яті мого тестя

Манхарлала Девджибхаї Містрі,

Бапу

Сонал,

за все.

Не можна зробити омлет, не розбивши голів.

Один

П’ятниця, 18 червня 1920 року

Масивні двері червоного дерева Будинку уряду розчинилися з першим ударом годинника опівдні й вони вийшли: звіринець магарадж, низамів[1], набобів[2] та інших; усі двадцять задраповані у шовк, золото, коштовне каміння і таку кількість перлів, що їх вистачило б, аби потопити цілий ескадрон графинь-вдів. Кілька з них проголосили себе нащадками сонця і місяця; інші походили від когось із сотні індуїстських божеств. Принаймні, так вони самі стверджували. Ми ж змішували їх у одну купу й називали принцами.

Ці двадцять приїхали з королівств, найближчих до Калькутти. По всій Індії таких володарств налічувалося більше п’яти сотень, і разом вони складали дві п’ятих країни. Принаймні, так вони самі вважали, а ми залюбки це підтверджували, доки вони співали «Прав, Британіє!» і присягалися на вірність Його Величності.

Вони вийшли, як боги, дотримуючись строгої ієрархічної послідовності, із віце-королем на чолі, на нестерпну спеку, у затінок дюжини шовкових парасольок. Із одного боку, за щільною червоною лінією солдатів гвардії віце-короля, у тюрбанах, стовпилися королівські радники, державні службовці та інші прихвосні. А позаду них стояли ми з Не Здавайся.

Неочікуваний залп — салют із рушниць — зігнав із пальм силу-силенну круків, які пронизливо закаркали. Я рахував залпи: усього тридцять один, на таку честь заслуговує лише віце-король,— жодному місцевому принцу не дочекатися більше двадцяти одного. Не зайвим буде підкреслити, що в Індії будь-який британський державний службовець стоїть вище за індуса, навіть якщо той і нащадок сонця.

Як і салют, засідання, щойно відвідане принцами, було чистою фікцією. За справжню роботу візьмуться згодом їхні міністри та люди з Міністерства у справах Індії. Важливий сам факт, що принци були тут, на лужку, перед групою фотографів.

Прочовгав віце-король, лорд Челмсфорд, прикрашений усіма церемоніальними регаліями. Вигляд він завжди має при цьому такий, ніби йому геть незручно, і тому скоріше нагадує швейцара в готелі «Клерідж». Як на людину, схожу на трунаря, що мало не помирає від голоду, тримається він непогано, але як подивитися на нього в компанії принців, то інакше, ніж голубом серед павичів, і не назвеш.

— Який із них наш?

— Он той,— відповів Не Здавайся, киваючи на високого чоловіка з тонкими рисами обличчя у рожевому шовковому тюрбані. Принц, заради якого ми тут опинилися, стояв третім знизу на сходах і першим у черзі до трону в королівстві Одіша, десь на південному заході Бенгалії. Його Ясна Високість крон-принц Самбалпура Адгір Сінґх Сай зажадав нашої присутності, точніше, присутності Не Здавайся. Вони разом були в Гарроу. Я тут лише тому, що мені наказали допомагати. Наказ безпосередньо від лорда Таггарта, комісара поліції, який запевняє, що отримав його від самого віце-короля.

— Ці переговори мають велике значення для уряду,— наголосив він,— і згода Самбалпура є вирішальною.

Важко повірити, що якийсь там Самбалпур може взагалі щось вирішувати. Навіть щоб знайти його на мапі — а він заховався під літерою «Д» у слові Одіша,— знадобилося б збільшувальне скло і чимала порція терпіння, якого мені цими днями так бракувало. Крихітне королівство завбільшки як острів Байт, із відповідною кількістю населення. Утім, я тут, готовий послухати розмову між крон-принцом і Не Здавайся, бо губернатор Індії вважає це справою великої ваги.

Принци стали півколом навколо віце-короля для офіційної світлини. Найважливіших посадили на позолочені стільці, менш значущих розставили на ослонах за ними. Принц Адгір сидів праворуч від віце-короля. Доки розставляли меблі, королівські особи вели приємну бесіду. Дехто спробував вислизнути, але їх пригнали на місце стурбовані урядовці. Нарешті фотограф попросив уваги. Принци слухняно припинили розмову і повернулися до нього: спалах освітив обличчя нащадків, і їх нарешті відпустили на волю.

Крон-принц Адгір побачив Не Здавайся, очі у нього зблиснули. Він відірвався від розмови із гладким магараджею, який розвісив на собі все, що було в нього у сейфі, ще й шкуру тигра перекинув через плече, і попрямував до нас. Він був високий і світлошкірий, як на індійця, із манерами офіцера кавалерії чи гравця в поло. За стандартами принців, убраний він був досить просто: світла блакитна туніка з діамантовими ґудзиками, підперезана на талії золотистим паском, білі шовкові штани і чорні оксфорди, начищені до блиску. Тюрбан тримався завдяки шпильці зі смарагдами і сапфіром завбільшки з гусяче яйце.

Якщо вірити лорду Таггарту, батько принца, магараджа, був п’ятим у списку найбагатших людей Індії. А всім відомо, що найбагатша людина Індії — то найбагатша людина у світі.

Принц наближався до нас, і посмішка його ставала дедалі ширшою.

— Банті Банерджі! — вигукнув він, розкривши обійми.— Наче вік не бачилися!

Банті... Ніколи ще не чув, щоб Не Здавайся так називали, а ми вже рік разом знімаємо квартиру. Цей псевдонім він тримав у таємниці, і я його не звинувачую. Якщо б хтось у школі наважився охрестити мене Банті, я б і сам не став про це патякати. Та й Не Здавайся не є його справжнім іменем. Так його назвав колега з Імперської поліції. Батьки подарували йому ім’я Сурендранат, тобто король богів; і хоча я майже опанував бенгальську вимову, сказати це правильно мені ніяк не вдається. Сержант запевняє, що то не моя провина. Він каже, що в англійській мові бракує правильного приголосного, а саме м’якого «д». Послухати його, так англійській мові багато чого бракує.

— Для мене честь знову бачити вас, Ваша Високосте,— ледь уклонився Не Здавайся.

Принц немов від болю скривився, як те роблять аристократи, коли вдають, що хочуть, ніби з ними поводились, як зі звичайнісінькими людьми.

— Облиш, Банті. Гадаю, ми можемо обійтися без цих формальностей. А це хто? — запитав він, націливши на мене руку, інкрустовану коштовностями.

— Дозвольте представити капітана Віндгема,— відповів Банерджі.— Колишній скотленд-ярдівець.

— Віндгем? — повторив принц.— Той, що схопив терориста Сена минулого року? Та ви ж улюблений поліцейський віце-короля!

Сен — індійський революціонер, який сорок років бігав від влади. Я заарештував його за вбивство британського