Дим і попіл - Абір Мукерджі
Але причина облави — це лише половина загадки. Виникало ще одне питання: що сталося з трупом убитого чоловіка? Чому Каллаґан і словом про нього не обмовився? Невже його люди не знайшли мерця? Опійний притон і приміщення над ним являли собою справжню кролячу нору: низка малесеньких кімнаток, закутів та щілин. Чи можливо, що офіцери не дуже старанно обшукували це місце? Навряд чи, враховуючи, що полювали на певну особу, ще й з таким завзяттям мене переслідували.
Припускаю, що хтось прибрав тіло за ті кілька хвилин, що минули між моєю втечею та обшуком кімнати. Якщо так, то хто і куди його подів?
Жодна деталь не мала сенсу, а тоді на думку взагалі спало дещо тривожне. Може, ніякого тіла і не було. Мій мозок затуманив опій. Може, я все це уявив?
Але в руках у мене було знаряддя вбивства. Сорочку й руки вкривала кров убитого. На жаль, кинджал та сорочка тепер на дні каналу Серкуляр, а руки вимиті. Щоправда, у шафі залишалися позичені сорочка й чадра, але вони нічого не доводять. Правда в тому, що фізичних доказів того, що сталося, у мене немає.
Я зробив довгу глибоку затяжку і спробував викинути цю думку з голови. Сказав собі, що той чоловік був справжнім. Напрошується очевидний висновок: Каллаґан мені бреше. Його люди знайшли тіло; можливо, то навіть був Фен Ванг, і «Відділ Н» наказав їм мовчати. Так і мусило бути. Решта — параноя.
На столі на мене чекала товстенька тека. На білому прямокутничку було надруковане ім’я «Ч.-Р. Дас», а зверху лежала записка, написана рукою Не Здавайся. Він знайшов Даса. Виявилося, що Дешбандху сьогодні вдень буде у Вищому суді.
П’ять
— Ви певні, що він там? — запитав я.
— Ми б тут не застрягли, якби його там не було,— відповів Не Здавайся.
Навколо нас гуділи клаксони і розпалювалися пристрасті. Я відчинив дверцята і вийшов. За кілька ярдів з нещасним виглядом стояв місцевий констебль, помітний завдяки червоній фесці й парасолі, підвішеній до паска, щоб звільнити руки для регулювання руху — не те щоб він так уже його і регулював, бо всі вулиці поблизу були заблоковані.
— Що відбувається? — поцікавився я, підходячи до нього.
Він похитав головою, як це полюбляють робити індуси.
— Дорога заблокована, сер. Біля будинку суду відбувається демонстрація.
Я подякував і повернувся до авто. Не Здавайся стояв поряд і терпляче чекав.
— Далі підемо пішки,— вирішив я.
Вищий суд розташувався у палаці в неоготичному стилі, між ратушею, річкою та полем для крикету в «Еден Ґарденз». Кажуть, що це копія торгових рядів в Іпрі. Ми проходили крізь Іпр під час війни, але не пригадую, щоб бачив там таку будівлю. Не дивно. Тоді екскурсії містом мене не дуже приваблювали, до того ж німці, французи або всі ми разом могли розбомбити її вщент.
Причина хаосу на вулиці скоро з’ясувалася. На пів-дорозі до суду, просто посеред Еспланад-роуд, сиділо зо дві дюжини чоловіків у білих капелюхах та дхоті, вигукували гасла й розмахували плакатами, що закликали до вже звичного — звільнення політичних в’язнів, самоуправління для Індії та, для різноманітності, відновлення турецького султанату, щоб захищати святі мусульманські місця. Остання вимога могла здатися дивною, але то була ідея Ґанді, і дуже дотепна. Додаючи її до своїх закликів до незалежності, чолов’яга зробив те, чого нікому не вдавалося зробити за тисячу років: він завоював прихильність мільйонів мусульман і об’єднав їх у спільній справі з індусами. Події набували не дуже вдалого повороту, щонайменше для віцекороля та Міністерства у справах Індії. Врешті основним мотивом уряду не надавати незалежності був той факт, що не можемо ж ми лишити меншини Індії, особливо мусульман, жити під тиранією індусів. Але цей аргумент ставав доволі сумнівним, якщо всі бралися за руки і вели один з одним чесну гру.
На тротуарах зібрався натовп із кількох сотень місцевих, яким керувала фаланга волонтерів Конгресу, перекривши дорогу до будівлі суду. Попереду, на платформі, під охороною ще двох волонтерів у хакі, стояв молодий кругловидий бенгалець в окулярах із розчесаним на рівний проділ чорним волоссям, що вже почало рідшати. Накинувши поверх білих дхоті і курти[8] важкий білий плащ, щоб захиститись від холоду, він звертався до натовпу.
— Не знаєте, хто це? — запитав я.
— Його звуть Бос,— відповів Не Здавайся.— Субхаш Бос, нещодавно повернувся з Англії. Батько послав його туди складати вступні іспити на державну службу. Кажуть, що він отримав найкращі результати, але раптом відмовився від посади і повернувся до Калькутти, щоб приєднатися до руху за незалежність.
Я чув це ім’я раніше.
— Це не той хлопець, про якого писав «Стейтсмен» минулого тижня? — поцікавився я.
— Саме він, сер.
«Виграш Конгресу — втрати уряду» — так називалася стаття, принаймні щось на кшталт цього.
— Кажуть, Дас ставиться до нього з прихильністю,— продовжив Не Здавайся.— Зробив головою Конгресу волонтерів у Бенгалії.
— Ваш приятель, еге ж?
— Як сказати,— заперечив він.— Можливо, коли ми були молодшими. Тепер я б так не сказав. Радше знайомий. Його батько також адвокат.
— Ви що, всіх знаєте? — роздратовано буркнув я.
Не Здавайся знизав плечима.
— Лише юристів.
Бос підняв у повітря кулак і почав ним розмахувати. За два з половиною роки в Калькутті я непогано вивчив бенгальську — вистачало, щоб замовити келих кількома діалектами,— але мій рівень не дотягував до того, щоб розшифрувати політичну дискусію саме в розпалі.
— Що він каже?
— Звичайні речі. Потрібно непохитно стояти перед напором британської
