Дим і попіл - Абір Мукерджі

районах наближалася до паніки — бо цей спокій забезпечувала не Імперська поліція, не армія, а вбрані у хакі волонтери Індійського національного конгресу Ґанді. Молоді серйозні ідеалісти, вони отримали завдання від Магатми — простежити, щоб ненасильницький протест саме таким, ненасильницьким, і залишався; та від одного лише їхнього виду, коли вони, як справжня міліція, керували людьми, мене аж морозом проймало. 1921 рік видався дуже урожайним на групи в одностроях. В Італії набирали сили чорносорочечники Мусоліні, їхні брати в коричневих сорочках із Німеччини також завдавали чимало клопоту. Наші доморощені волонтери Конгресу могли скільки завгодно сповідувати ненасильство, але я не довіряю жодній цивільній організації, яка відчувала потребу вбирати своїх членів у квазі-військові однострої — бойскаутів це також стосується.

Конгрес дав завдання волонтерам підтримати заклик Ґанді до загального страйку — закриття крамниць та адміністративних закладів, зупинка всіх підприємств — на знак протесту проти візиту принца. Водночас віцекороль наказав нам заарештовувати всіх, хто заважатиме ефективній роботі уряду. Ніхто не сумнівався, що попереду важкі часи, і у штаб-квартирі поліції на Лал-базар готувалися до найгіршого.

Що стосується принца, саме зараз він продовжував свою приємну подорож країною і мусив прибути до Калькутти за три дні — саме якраз різдвяного ранку.

Навіть якби ми захотіли, приготувати містерові Ґанді кращого подарунка не змогли б.

Сандеш увійшов до кімнати і поставив на стіл горнятко свіжозавареного чаю. Я взяв чашку і викинув політику з голови. Натомість думки повернулися до минулої ночі. Утік я випадково і своїм порятунком завдячую швидкій реакції китайської дівчини, а не власній спритності. І досі почувався, як уві сні, можливо, частина моїх спогадів і була фрагментами задурманеної опієм підсвідомості. Люлькові сни — ось як це називалося, але труп був справжнім-справжнісіньким. У цьому я був певен.

Небіжчик міг бути пішаком якоїсь опійної банди, між якими точаться нескінченні суперечки за панування у Китайському кварталі: імовірніше, Зеленого чи Червоного Ґанґу[5]. Зрештою це були найбільші гравці в китайській опійній торгівлі. Ватажки обох банд перебували в Шанхаї, а Калькутта — брама, крізь яку тік опій,— виявилася призом, за який обидва угрупування залюбки проливали кров. У минулому нам удавалося стримувати цю ворожнечу, але тепер, коли сили наші танули і пріоритетними ставали інші справи, банди скористалися нагодою і розпочали війну одна з одною за те, хто захопить нішу, яку ми залишили.

Що ж до особистості чоловіка, її встановлюватиме хтось із мого відділу — принаймні технічно. Офіційно ми зобов’язані розслідувати кожне вбивство, що підпадає під нашу юрисдикцію. В реальності ж, якщо жертва не біла або, боронь боже, відома особа з місцевих, початкове опитування часто-густо проводилося абияк, після цього заповнювали папери і справу спихували якомусь місцевому відділку й забували про неї.

Та все одно цікаво, на чиєму столі опиниться врешті-решт ця справа. Не виключаю, що, можливо, навіть на моєму, бо, завдяки щасливому випадку або чиємусь замислу, саме зараз я міцно тримаюся на ногах. А якби й ні, то уважно стежив би за всіма новими справами, і не внаслідок побоювань, що сліди приведуть до мене — коли спалю одяг, ніщо не пов’язуватиме мене з місцем подій,— а тому, що все це викликало тривогу.

Я випив останні краплі чаю і пішов до дверей. Ступив за поріг, і Калькутта, як завжди, приголомшила: коктейль яскравих кольорів, різких ароматів і какофонії життя в місті з мільйоном душ, напханих у простір, ладний умістити ледь десяту частину від їхнього числа.

До свого столу на Лал-базар я дістався о пів на одинадцяту. Я не дуже в ладах із часом і, буває, запізнююсь, але не зловживаю цим настільки, щоб про це говорили інші офіцери — у всякому разі, мені в очі. Щоправда, Не Здавайся зробив кілька туманних натяків, що він нібито щось чув, але я точно не певен, що він мав на увазі. Коли йшлося про передачу інформації, його висловлювання могли бути таким ж заплутаними, як і пророцтва дельфійського оракула. Хоч би що там було, думки моїх колег мене не хвилювали. Важила лише думка одного-єдиного чоловіка, і, судячи з записки на моєму столі, він хотів мене бачити. Негайно.

Я зібрався з духом, вийшов із кабінету і, прихопивши по дорозі Не Здавайся, піднявся сходами на верхній поверх, до лорда Таггарта, комісара бенгальської поліції.