Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

ствердно мимрила: так, гаразд. Але скоро все минулося. Він уже писав батькам, що має одружитися з жінкою, в якої є дитина, і мати відповіла, що ж, як ти так вирішив, тобі жити з нею, не нам, приїздіть, познайомимось, і живіть. Він довго не наважувався запросити Мар’яну до своїх батьків, не міг укласти шлюб офіційно без того ритуального знайомства, невже вона того не розуміла, не так і багато від неї вимагалося. Але Мар’яна Хрипович прийшла в цей світ, щоб ламати традиції й ритуали, хіба ти цього не знав? А може, я ще повинна стати на городі у твоїх батьків копати картоплю? Мар’яно, картоплю копають восени, а зараз липень, там така краса, малина, смородина... Прекрасно, ти мене — мене! — поставиш варити малинове варення біля примуса! Якого примуса? У нас на літній кухні газовий балон, та йди ти під три чорти і навіть далі зі своїм газовим балоном і малиновим варенням!..

І коли вони вже не були разом, але бачились, життя зводило їх весь час, світ тісний, а останній рік вони працювали разом в одній установі. Вона періодично запитувала: чи знайшлася охоча варити малинове варення на літній кухні? Не знайшлася! Хоча, хіба справа в малиновому варенні?..

Його попутниця нарешті стомилася перечитувати газету, і, перш ніж вимкнути світло, кладе під подушку ножа, яким нарізала ковбасу для дорожньої вечері. Потяг летить у чорну безвість. Завтра він прибуде до обласного центру, звідки йому треба буде дістатися до райцентру Новожахова, а звідти — до селища Комбінатного.

Від сонної попутниці через прохід пахне парфумами і молодістю, вона зваблива жінка, їй є що оберігати від нахабних випадкових чоловіків, і він згадує, як пахло розкішне волосся Мар’яни, її шия, плечі... Навіщо він тяг її тоді знайомитись з його батьками, як банальну наречену, все якось би владналось, і не прокляли б його батьки, невже він не бачив, що до неї не можна було, як до звичайної жінки, а якби вони тоді стали подружжям, то і Юрчик був би вдома, і було б іще одне дитя розумне і гарне, як мама й тато, і не їхав би він зараз у цьому брудному розбитому потязі за мертвою Мар’яною!..

Незважаючи на те, що Новожахів нещодавно відзначив своє 250-річчя, в ньому не збереглося нічого від старого повітового міста. Декілька безликих п’ятиповерхівок, стандартні бетонні міськвиконком, універмаг, центр дозвілля. Решту території міста складали будинки сільського типу різного рівня злиденності, деякі а яких виглядали несподівано пристойно. Від автостанції Чеканчук відразу рушив до НДЦМ — Новожахівського дитячого центру мистецтв, з директоркою якого Марією Василівною він був знайомий — вона приїздила до Києва за підтримкою. В НДЦМ уже почули про смерть у Комбінатному і не знали, як відреагувати на неї — запросити священика освятити приміщення чи оголосити хвилину мовчання. Поки ще нічого не проводили — чекали вказівки. Чеканчук пояснив, що фундація — не облвно і відповідних вказівок не дає. Марія Василівна повела його коридорами й класами НДЦМ, вона заквапилась показати, на що йдуть гроші, виділені фундацією. Ось полагодили опалення. Ось настроїли фортепіано — Марія Василівна взяла акорд ля-мінор. Ось купили штори для класу малювання. Ось картини наших юних художників — а це наша Любонька Козова. Про напівпаралізовану 16-літню Любоньку Козову Олександр Чеканчук чув багато, і на титулі проспекту фундації використано фрагмент її роботи «У Жахові на базарі». Так звичайно малюють тільки діти, які передчасно стали дорослими, бо їм недовго жити. Ось ми зорганізували харчування сиріт, які мають нахили до мистецтва, вони приходять на другу, обідають і потім ідуть на заняття. Мабуть, такий вигляд і запах, як у кімнаті, де харчуються новожахівські сироти з мистецькими нахилами, мали приміщення діккенсівського робітного дому. А ось тут ми виділили кімнатки для гостей — у нас, у Новожахові, немає готелю, і люди на квартиру не приймають. Тут і зупинялася покійна пані. Вона була дуже незадоволена, що душу нема, і туалет на коридорі. Але що поробиш? Зробили, що змогли. Чому пані поїхала до Комбінатного? Звідти приїздила жінка Марія Підгубна. Вона й запросила вашу співробітницю до себе, казала, в неї чиста світла кімната, де можна переночувати, і підвіз їх якийсь родич на своїй машині. А що далі було — то я вже й не знаю. А ось і машина для вас. Рада, що хоча б чимось змогла вам допомогти.

Марія Василівна провела його до старенького «Москвича», вийшла на холод без пальта. Відчувалося, що вона хоче щось сказати, але не насмілюється. Але потім-таки зважилась, розуміючи, що благодійник з Києва приїде до них нескоро:

— Може, зараз і недоречно, але ваша пані Мар’яна, царство їй небесне, казала, що більше допомоги установам не буде. Тільки стипендії дуже обдарованим дітям. Таким, як Люба Козова. Але як же без таких центрів, як наш? Це ж ми відкрили Любоньку! Це ми зорганізували для неї домашні уроки!

Саме з цього приводу Олександр Чеканчук відчайдушно посварився з Мар’яною Хрипович напередодні її від’їзду сюди. Треба підтримувати мистецтво, а не окремих митців. Як буде мистецтво, то й будуть митці! Так кричав Чеканчук. То була жахлива сварка. А Мар’яна відповідала йому: Який ти зануда! І в житті, і в роботі, і «Вирвані роки» твої занудні, і в ліжку завжди був занудою! Чеканчук онімів, усі його аргументи, які він продумував тижнями, місяцями, які готував для внутріфондівських нарад, тупо розбилися об Мар’янину відповідь. Вони сварилися в офісі фундації, того дня надвечір вона їхала сюди, до Новожахова, тому пішла додому раніше. А він сидів допізна, коли всі вже пішли, лишилась тільки охорона, він добре пам’ятає той чорний вечір. Секретарка Тетяна теж пішла, хтось зателефонував, і він узяв слухавку.

— Вибач мені, — дзвонила Мар’яна, — твої «Вирвані роки» дечого варті. І в ліжку ти був непоганий.

— Дякую, Мар’яно...

— Але в житті та в роботі ти банальний, як малинове варення в мідній мисці!

Це були останні слова