Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

ІМІТАЦІЯ (від лат. imitatio) — 1. Наслідування, підроблення.

2. Виріб, який є підробкою під що-небудь.

3. Повторення музичної теми або мелодії одним з голосів безпосередньо за іншим голосом.

4. Роман Євгенії Кононенко.

То вже ті межі людської тупості, за якими розпочинається тваринна свідомість! Втім, те, що у тварин, здається, й не називається свідомістю! Який то був жарт долі заїхати сюди в оцей брудний суцільний гуркіт, у цей куток землі, який ще невідомо чому не провалився крізь землю! Мій Боже, яка тупа неспроможність розуміти й відчувати! Ще не піднялися з чотирьох і вже претендують на ангельські крила! Як-ка безсовісна вульгарна імітація! Ні, я розумію, що нема грошей! Але, як нема грошей, то ще не найстрашніше! Найгірше — як немає гідності. Навіть у тварин буває гідність! У мого діда був пес, шляхетний чорний дог, який у війну помер голодним, але не став їсти фекалії! Пішов у високу траву, ліг і помер! А тут люди подають тобі страву з найнатуральнішого лайна, і кажуть, що то вирізка під соусом мадера! Хоч би не імітували, хоч би були тим, чим вони є, бо коли бидло імітує, тут уже нічого не поясниш.

Так, нема нічого в світі кращого за малярство! Коли на полотні відбито увесь світ! Але не всім дано творити! Я малювала, я! Я! І хіба мене тоді цікавили слава чи гроші? Я зупинилась, бо збагнула — не тягну! А скільки в те було вкладено крові! Якщо до фарб не домішуєш власної крові, тоді ніколи нічого не вийде, а коли й домішуєш, теж може нічого не вийти! А тут та жалюгідна тупість, коли щось пояснювати — однаково, що вести свиню до Лувра!

Чи правильно я йду? Як мені вибратися з цього препаскудного місця? Поїзди гуркотять... Станція має бути десь тут. Котра година? Близько восьмої. В Києві саме зараз презентація спільних освітніх програм. Все несите фуршетне кодло товчеться в Українському Домі, питається про мене. Ох, бачили б ті інтелектоподібні нікчеми, де я! Треба встигнути виїхати звідси! Зустрінуся з ним ще раз, гаразд! На один раз більше, на один раз менше — яка різниця? Але чому стільки розбитих доль на моїй дорозі?

Чому так паскудно гарчать ці потяги? І навіть не гуркотять, а гарчать! Зовсім, як на Саперній слобідці двадцять років тому! Там вони заїжджали прямо в душу, і трусилися, і дрижали, і все чавили. Чому знов таке відчуття, ніби від них нікуди не подітися? Риженко, — чого це згадала його? — той любить свої трамваї, під дзеленчання яких народився і хоче померти. А я ненавиджу потяги! Тільки б виїхати звідси, а більше — не їздитиму, годі! Цього разу поїхала через нього. Сама вирішила так, я ніколи не перекидаю на когось відповідальності за свої дії. Але годі, годі! То не моє життя!

Так, ось платформа, ледве встигла! Яке жахливе місце! Навіть повз Саперну слобідку не ганялися такі металеві звірі! Але мій потяг наближається, скоріше б виїхати звідси! Господи, де рукавичка? Скільки тих рукавичок загублено, але цю — не можна, не вистачало ще й цю загубити! І не тому, що Ларисин подарунок, просто зараз ця — занадто дорогої А потяги гудуть так зловісно, і стає моторошно. Цей суцільний гуркіт — навіть на Саперній вони так не гули. Наша слобідська сусідка, дурнувата Леся, повторювала: народились під потягами, і помремо під потягами, Навіщо згадались ці безглузді слова?..

Трамвай за вікном дзеленчить про своє. Дві кімнати його помешкання виходять вікнами на подвір’я, але йому і працюється, і спиться тільки тут, у маленькому кабінетику, що дивиться на рідну вулицю, вузьку, стару, по-своєму гарну. Тут він народився і тут хотів би одного дня... втім, хай ще довго не настає той день. З вікна будинку навпроти витикаються старі граблі. І трамвай дзеленчить, і без тих трамваїв він не може ні лягати ввечері, ні вставати вранці, ні працювати протягом дня.

Це одна з небагатьох вулиць старого Києва, де залишилися трамвайні рейки. Тут почали викупляти старі будинки, відновлювати їх і перепродувати новим багатіям. До їхнього будинку ще не дісталися. І до будинку навпроти також. І нікому немає діла до роками немитого вікна, затягненого замість портьєри каламутною целофановою плівкою. І так і влітку, і взимку. Із кватирки, ніби погрожуючи невідомо кому, визирають іржаві граблі. Вже бозна скільки років, сідаючи за письмовий стіл, дивиться він на ті граблі і на те брудне вікно. Зараз темно, і власник граблів запалив світло. Але їхній зубатий силует вимальовується на імлистому тлі. Хто живе у тому дивному помешканні, хто палить світло, хто вистромив з кватирки граблі?

— І що за кретин живе там? — питали друзі, побачивши те вікно і граблі з вікна.

— Уявлення не маю, самому цікаво.

— Це прояв субкультури, високих стін, багаторівневих жител, — коментувала ситуацію розумниця Мар’яна Хрипович. — І в цьому розумінні історичне середмістя ні в чому не поступається блочно-панельному передмістю. У нас на Слобідці всі знали, що, наприклад, у баби Томенчихи є хвостик. Щілини в нужнику були завширшки з долоню.