Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Її привезуть сюди?

— Ні, треба їхати. Хто поїде?

— Гадаю, ти...

— ОК.

— Це правда, що ти колись був її бой-френдом [15]?

— Я мало не став її брайд-грумом[16]. Нареченим. Але це було дуже давно... Ти дозволиш подзвонити до Лондона з твого телефона?

— Тетяна дзвонить до Льондона.

— Не до євроофісу, а Юркові. Себто Джорджу.

— Так, так, дзвони, дзвони! Дзвони зараз, він встигне на денний літак! У Лондоні тільки опів на восьмої ранку!

— А потім, як твоя ласка, я поїду додому. В мене буде важка ніч туди, важкий день і важка ніч назад.

— ОК, після обіду підеш додому. А до обіду приведи до ладу папери, які мав зробити на сьогодні.

До Лондона Чеканчук додзвонився значно легше, ніж годину тому до Комбінатської міліції. Сімнадцятирічний син Мар’яни Юрко Молданський, який уже давно став Джорджем Молданскі, не говорить по-українськи. І з російською в нього також проблеми. Колись давно, в один з перших років Незалежності, коли його покійна матінка вперше поїхала на Захід — здається, до такого собі євроінтелектборделю, що називався Літня школа мистецтв, вона взяла Юрка з собою, бо мала надію прилаштувати його в якому-небудь престижному учбовому закладі. Їй пощастило. Всі її прагнення зазвичай здійснювалися. Відтоді Юрко не перетинав державного кордону України. Іноді вони з мамою відпочивали в Південній Англії або в Північній Італії, але частіше Джордж проводив свої вакації в євромолодіжних євротаборах європейського рівня. Цього року він закінчив коледж, вступив до університету. Коли Чеканчук навесні був у Лондоні на двомісячному стажуванні працівників благодійних фондів, він бачився з Мар’яниним сином. То був час, коли Олександр Чеканчук дуже хотів стати його батьком. Але жвавий хлопчик з нестандартним мисленням перетворився на добре вимиту й раціонально відхарчовану спортивну й перспективну копію Роджера Біста. Хоча Джері навіть теоретично не мав жодного стосунку до народження Мар’яниного сина, бо сімнадцять років тому ще була залізна завіса, і громадяни Сполучених Штатів були в Україні дивовижею на кшталт пінгвінів.

Юний Молданскі сказав, що він неодмінно прилетить, передзвонить за півгодини, коли зарезервує квиток. Але чи зустрінуть його в аеропорту? І чи потрапить він до квартири Мар’яни — у нього нема ключа. Джордж звертався до матінки по імені ще тоді, коли був Юрком. О, той діловий підхід в абсолютно трагічно-непоправних ситуаціях — це те, до чого безалаберна слов’янська душа ніколи не може звикнути. Ти ще ходеш по цій землі, але, як з тобою раптом щось станеться, у теплицях уже розквітли ті жовті троянди, які підуть на вінок для ф’юнеральної акції по тобі... А поки ти живий, розбирай кореспонденцію, якої не розібрав учора, коли незрівнянна Мар’яна ще була жива і, більше того, очевидно, зовсім не збиралася на той світ.

Домовились, що Джері сам зустріне Джорджа і на два дні забере його до себе. Ні, ні, в нього нема ключів від Мар’яниної апартаменції, вона не залишала їх йому! Шеф незадоволений, що хлопець прибуде зарано, адже похорон — не раніше, ніж післязавтра, навіщо пропускати заняття. Але давати відбій, щоб він міняв квиток на пізніше — цього вирішили не робити. ОК. Нехай походить по місту дитинства.

В обід Тетяна принесла квиток до обласного центру для Чеканчука, а Джері видав йому конверт з кеш для ф’юнеральних витрат. Сказав, щоб всюди, де тільки можна, брав чеки для звітності. Все, можна їхати додому на свою Оболонь. Спробувати трохи відпочити перед нелегкою дорогою в те Богом забуте Комбінатне, де в місцевому моргу лежить розчавлена Мар’яна Хрипович.

Чеканчук відчув неймовірний холод у горлі й грудях, і зуби його мимоволі клацнули, коли подумав, що йому доведеться побачити завтра. На своєму віку він блукав тими темними закапелками світобудови, про які непосвячені зазвичай кажуть: не може такого бути! Він бачив скалічені людські тіла і те, як байдуже їх виносили. Це було на Півночі, на золоті, де він заробляв собі на київське житло. А в київському житті щастило обминати такі пекельні провалля. Якщо траплялася смерть, небіжчики лежали в охайних домовинах з традиційним тюлем. А коли хтось помирав особливо страшно, його ховали в закритій труні. Очевидно, так ховатимуть і Мар’яну.

В холодному осінньому повітрі назавжди зависли ті слова, які Олександр Чеканчук хотів прокричати Мар’яні Хрипович, коли та повернеться з відрядження. Вона не повернеться. Сьогодні ввечері він їде на якусь далеку станцію, щоб привезти її до Києва в металевому ящику.

Вранці, 18 листопада, Лариса Лавриненко підмальовувала вії перед каламутним дзеркалом на підвіконні. Лівим оком, тим, яке фарбувала, вона дивилась у дзеркало, а правим поглядала на вулицю, чи не повернеться зі школи її син Ярослав. У його школі, яка чомусь називалася гімназією, запровадили дуже складну систему перепусток. Тих, хто запізнюється, пускали всередину тільки тоді, якщо дозвіл давав класний наставник. А добути його з обложеної школи було нелегко. І запізняки після спроб прорватися до храму науки зазвичай ішли додому. Втім, її син, не потрапивши до цієї самої гімназії, міг піти деінде, а не додому. Тим більше, зараз у нього завелися гроші.

Все в цьому домі не слава Богу. Навіть гроші не в радість. Більше року тому Лариса відрядила свого чоловіка, безробітного інженера-будівельника Володю, щоб не валявся вдома, прокладати дороги в пустелях Техасу, і відтоді він зник, як-то кажуть, з кінцями. Вона вже й не згадувала про нього, звикла до простору в хаті. А тут кілька днів тому до них несподівано