Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

золотий пісок, мав справу з міліцією. Той, хто крав гроші в сусідів, мав справу з дикою стихією самосуду, куди міліція не втручалася. Низького кремезного Чобану вбивали всім бараком. Його били по голові десяток пар ніг, а він дуже довго не вмирав. Потім мерзлі чоботи таки знайшли те місце скроні, яке... Всіх мешканців бараку без винятку змусили хоча б раз копнути крадія. Роздали крадені гроші тим, хто скільки недорахував зі своїх запасів, — усі казали правду. Потім поділили порівну гроші, зароблені Чобану. Коли Чеканчук повернувся до Києва, він вніс дві тисячі за свою однокімнатну квартиру на Оболоні — збирав гроші на більшу, думав будувати життя з Ларисою. В нього ще лишалося на меблі. А ті сімсот карбованців, свою частку від грошей убитого крадія Чобану, довго тримав окремо. На них і купив для Мар’яни платинові сережки з манюсенькими діамантами. Де вони тепер? Чи розповіли б вони таємницю загибелі Мар’яни? Чи вони спокійно лежать у якомусь із закутків цієї оселі, чекають на свою хазяйку й нічого не відають про її останні хвилини?

Чеканчук постояв на порозі спальні, а потім увійшов до кабінету. Сів до столу, ввімкнув комп’ютер. Там не лише текстові файли. Цілі директорії відсканованого живопису. І в їхньому офісі є ці електронні картинні галереї, а у Мар’яни вдома того малярства ще більше. Чеканчук навздогад відкрив текстовий файл. Там вірші. Звідки вони? Мар’яна цим не грішила. Якщо Чехов писав усе, крім віршів і доносів, а Йосиф Бродський — усе, крім прози і доносів, то Мар’яна Хрипович говорила про себе, що писала все, крім художніх текстів і доносів. Зараз — доба non-fiction, художня література віджила своє так само, як і божевільна любов. Мар’яна виступала в пресі й на телебаченні, обґрунтовуючи і поглиблюючи ці тези. З нею сперечались, її проклинали за пропаганду бездуховного цинізму, а вона уперто вела свою лінію. Ось вони, ці статті з газет, тут, у комп’ютері, і тут же електронні версії найцікавіших читацьких листів — Мар’яна готувала до друку чергову книгу своєї публіцистики. І раптом у цієї прагматичної особи — електронне освідчення в коханні. І вірші, дивні сентиментальні вірші:

«Сьогодні — мій останній бал. Я буду в чорнім строї. І буде божевільний шквал За тихою стіною...»

Треба буде домовитись з Вістом, щоб хтось узявся вивчати творчу спадщину Мар’яни — це, між іншим, тепер надбання України. І, разом з тим, незручно копирсатися в тому, що Мар’яна не готувала для чужих очей. Але чомусь Чеканчукові стало тепло на серці від того, що цинічна Мар’яна, виявляється, писала вірші. Гаразд, все це дуже цікаво, але треба йти. Він ще повернеться сюди, хоча б до цих віршів.

Чеканчук вимкнув Мар’янин комп’ютер. Ще раз зазирнув до спальні. А потім відчинив важкі дзеркальні двері, вийшов до вітальні... До несамовитого калейдоскопу вражень останніх днів додалося ще одне, цього разу відверто містичне. У вітальні, сильно припадаючи на одну ногу, безшумно поралась жахливо потворна істота з великим горбом та перекривленим лицем. Та істота була в штанях, з хвостиком на потилиці. За якимись ледь відчутними ознаками в ній вгадувалася жіноча стать. Вона витирала пил з картинних рам і діжок. Побачивши Чеканчука, хутко заховала віхтя в малесенькій шухлядці біля вішалки при вході, схопила торбу в кутку і швидко зникла за вхідними дверима. Було чутно, як клацнув замок. Якби не цей звук ключа, Чеканчук був би абсолютно певен, що потвора з хвостиком йому примарилась.

Сашко Риженко добре володіє словом, проте не любить писати нашвидкуруч. Але зараз треба поспішати. В газеті чекають на некролог.

— І може, у вас є її фотокартка? У нас в редакції є, вона часто писала для нас. Але хотілося б якесь маловідоме фото. Можна й давнє.

Він — досвідчений автор текстів. Знає, де можна повторити себе, де зачитувати колегу чи класика, а де варто неодмінно сказати щось нове. У його комп’ютері зберігаються шаблони, такі собі жанрові кістяки, на які легко нарощується словесне м’ясо. З шаблоном некролога нібито зовсім просто: він зав’яз у колективній пам’яті. Замацані до повного знецінення, двісті мільйонів разів ужиті «трагічна звіста... у розквіті творчих сил... світла пам’ять про... назавжди збережеться в наших серцях»... А якщо і правда — за трагічних обставин... і правда — у розквіті творчих сил... і правда — непересічна особистість, а не просто штамп, і пам’ять назавжди збережеться — як забути таку? Екраном комп’ютера попливли барвисті мінливі кубики. Не Хочеться продукувати банальний текст. Але в тій тривіальності закладена одвічність життєвих циклів, швидкоплинність народжень і смертей. Усі ми там будемо. Якби знав, де впадеш, відстелив би соломки. Всі під Богом ходимо. Нема часу на філософію. Треба клепати текст. А потім треба буде ще й пошукати світлину. Отже:

Трагічна звістка облетіла не лише інтелектуальні кола України, а й усіх, хто читає книжки, хоча б мимохідь цікавиться культурним життям. У ніч з 17 на 18 листопада на 38-му році життя трагічно загинула відомий мистецтвознавець, публіцист, культуролог, викладач...

О, цей список може бути як завгодно довгим

...кандидат мистецтвознавства Мар’яна Хрипович. Це сталося у селищі Комбінатне Новожахівського району, де пані Мар’яна перебувала у справах Фундації GIFTED CHILD INERNATIONAL, в українській філії якої вона плідно працювала протягом останніх двох років. Корабель, що впевнено ішов океаном життя під повними вітрилами, несподівано налетів на таємний невідомий риф і миттєво пішов на дно.