Таємниця Золотого Будди - Йозеф Несвадба

Вчителеві нічого не залишалось, як говорити про щось інше, згадувати свої молоді роки, дитинство, коли його батьки перебралися з Градецького краю після страшного неврожаю, і як їм тут не пощастило. Вони змушені були тоді спати в одній кімнаті з родиною Ганки, шукати праці по всій окрузі, і так до самої своєї передчасної смерті. На Красла ці спогади нагонили сум. Сушить голову над якимись загадками, а про своїх батьків мало не забув. А хто, питається, йому найдорожчий? Розставалися вже біля самого села.

— Ну, тепер мені треба зникнути, — сказав Ганка і, ще на хвилинку затримавшись, притягнув до себе Красла за піджак. — Першосортна тканина, — мовив, — певно, з нашої фабрики. Не за наші гроші таке купувати, — він посміхнувся. — Я оце хотів тобі тільки сказати, не забудь передати своєму шефові, що нас піддурити не так просто. Ти, Красле, ніколи ще не був таким спритним. Я не хочу погрожувати тобі. Тільки раджу, забирайся ти до Праги. Мене ти не обдуриш цими своїми цвинтарними клопотами. Я знаю, що тебе цікавить. І це може погано для тебе скінчитись. Наш злиденний край, що родив колись тільки картоплю та овес, раптом почав родити мільйони. От і йдеться зараз про те, кому вони дістануться. Навряд чи вчителеві Краслу, в цьому ти можеш бути певен…

І він пішов, не попрощавшись.

Вранці Красл прокинувся з головним болем, йому снилося, ніби Альбіна перетворюється на мускулясту міфічну Валькірію, що стріляє в нього з батьківського пістоля. Якийсь час він ще залишався в ліжку. «Що ж, власне, йому відомо? Павлата замкнув і забарикадував свою хату, щоб дочка його не втекла з Голаном на демонстрацію або до того дивного штабу під Велетенським верхом. Він не хотів випустити її з хати. Але чи мислимо, щоб через це квола дівчина стріляла в батька? Мало ймовірно. То нащо ж вона набрехала про Шойя, якого взагалі не було в Ліберецькій окрузі під час цієї вигаданої сварки? Чому вона була така схвильована з мого вчорашнього візиту? І чому весь день лежить у ліжку? Чи можна це пояснити тільки смутком? Чи не криється за цим усім ще й якесь почуття провини?»

А втім, хай воно буде, як є. Однак звинувачувати цю дівчину в убивстві Красл не буде. Отож хай вже краще кінчиться ця історія так, як скінчилася, тобто випадковим убивством. Віддасть він їй ці гроші на пам'ятник і поїде додому. Ганкові погрози теж трохи лякали. Адже цей приятель з дитячих років його мало не ненавидить. Начеб забув про все, що колись разом пережили, і наче якесь значення має, в кого і з чого пошитий одяг. Заздрість замість дружби.

Того ж ранку Красл пішов на цвинтар. Після довгих, пошуків знайшов зарослу бур'яном могилу з табличкою, на якій колись були викарбувані імена його батьків. Вона була схожа на десятки інших могил. Красл її зовсім не пам'ятав, отже, мусив просто покластись на слова могильника. Кількість нових могил його приголомшила. Цвинтар тепер доходив майже до самого шляху, що пролягав у долині. А колись же він весь ховався посеред лісу на горі.

Біля Павлатової могили, він також зупинився. Вона була ще свіжа. Вчитель постояв хвилину. А що коли це все ж таки був справжній патріот, що коли він хотів перешкодити своїй доньці утнути якусь дурницю? Адже цього Голана Красл не знає, ніхто йому про нього нічого певного так і не розповів. Певно, баламут якийсь, що зводить молодих дівчат. Що ж до Павлати, то його цінував навіть доктор X. Отже, не міг це бути якийсь-там зрадник і гендляр, як про нього дехто тепер розповідає. І не можна дозволити, щоб його убивця, хто б він не був, уник кари. Справді ж бо, хіба можна чимось взагалі виправдати вбивство?

Отак весь ранок Красл сушив собі голову над цими питаннями. Таким заклопотаним його й побачила Альбіна під час сьогоднішнього візиту. Вона знову лежала у своєму ліжку, на вигляд вона була сьогодні ще бліднішою, ще кволішою, ніж учора. Апетиту, мовляв, ніякого, усі кістки болять.

— Не до лиця вам журитися, наче тій старій бабі, — мовив Красл суворо, наче вичитував неслухняній школярці. — Молодість і хвороба разом ніколи не вживаються. — Він схвильовано, походжав по кімнаті. Тільки зараз він помітив безладдя, яке панувало тут. Немиті каструльки, в яких рештки їжі позасихали, взялися пліснявою, скрізь товстий шар пилюки, перини, пропахлі потом, у жовтих плямах.

— Батько ваш лишив якусь духівницю? — запитав він раптом.

— Він не збирався вмирати. Був цілком здоровий.

— А де його пістолет? — знов несподівано і різко запитав він і, широко розставивши ноги, зупинився перед нею. Дівчину наче щось підкинуло на ліжку, вона хутко підвелася. — Пістолет! — повторив Красл. Вона перелякано дивилась на нього, зашарівшись, у неї наче раптом мову відібрало. — Ну, то я сам подивлюсь. — Красл ступив до столу і вже простяг руку до шухляди, як дівчина кинулась до нього.

— Ні! — вигукнула. — Облиште це… — вона повисла в нього на руці, щосили вп'явшись нігтями в рукав. Відриваючи дівчину од себе, Красл роздер їй на плечі полотняну сорочку. І заціпенів. Альбіна розплакалась і схилилась на стіл. Спина і плечі в неї були вкриті синцями. Великі голубувато-зелені плями під зраненою шкірою. Краслові стало жаль дівчини.

— Це батько вас так розмалював? — запитав він стиха.

— Від вас нічого не приховаєш, — Альбіна поглянула на нього з сумною посмішкою. — Зрештою, можете подивитись у шухляді, я вже знаю, хто ви такий. Пістолета батькового там немає. Не знаю, хто його звідти забрав. Зник. Може, батько сам заховав його перед страйком, щоб потім раптом не закинули йому, що він брав участь у заколоті…

Вона з останніх сил дотяглась до ліжка і обережно прилягла