Таємниця Золотого Будди - Йозеф Несвадба

сміливцем. У сирітському притулку він відзначався зразковою поведінкою, а вона, як правило, є властивістю тих, що трусяться перед начальством. Німців, звичайно, він не любив. Ще з дитинства пам'ятав, як мусив ходити до переповненої чеської школи, в той час, як німецьких дітей було по двоє на весь клас. Бився з ними від дитинства. А пізніше, коли потрапив у Празі до товариства патріотів, навчився свою зненависть умотивовувати. Від страти чеських магнатів на Старомєстському майдані і аж до вбивства крамаря Павлати, в усьому він вбачав лише німецьке свавілля і кривду. Він, власне, був патріотом від зненависті.

А тут ще в Ліберці переконався, що робітникам тутешньої фабрики Риссіга живеться краще, ніж чехам у Свагові. Робочий день у них тривав лише десять годин, вони мали свою власну кухню і навіть притулок для дітей, наглядачеві якого платив сам Риссіг. Хоч люди здавались такими ж зголоднілими, як і в його рідному селі, та все ж мали деякі пільги, які, певно, мусили якось відкупити в цього шкуродера. Авжеж, у Свагові фабрикант також розподіляв хліб серед робітників по талонах, але це власне був ще один спосіб обдурювання: люди діставали з його складів збіжжя набагато гірше, ніж деінде, і головне — дорожче. Зате Риссіг, звичайно, мав прибутки, оскільки найбільший з усього краю млин належав йому. В Ліберці кожний міг вільно купувати хліб, де хотів.

Шойя довелось Краслу шукати аж під Єштєдом, у невеличкому сільці. Вдома він застав лише старого Шойя.

— Син у в'язниці, — посміхнувся старий, показавши беззубі ясна. — Уже всьоме. Цього разу сидить у самому Відні. Забрали його в січні.

— Не може бути! Адже він був у Свагові під час страйку.

— На час сваговського страйку він уже два місяці сидів за гратами!

«Але це значить, що Альбіна брехала!» — подумав про себе Красл.

— А ви можете підтвердити це? — запитав він.

Старий Шой спохмурнів, схилився над столом і якусь хвилину копирсався в папірцях.

— Звольте, вашець… — мовив напівглузливо. І показав вирок, усе як годиться, чорним по білому. — Він ще допоміг нам виграти страйк, аж тут його і засадили. За підбурювання. — Він знов посміхнувся. — Наче він мав кого підбурювати? Хіба що Риссіга? Адже за конституцією ми тепер маємо право на створення спілок. І якщо ми маємо бажання заснувати робітничу спілку, то хіба це злочин? Чи, може, ви також прийшли вивідати дещо про соціал-демократів?

— Ні, — сказав Красл, сідаючи, і витер спітніле чоло. — Я з празької газети. Мене цікавить зовсім інше. — «Гадаєш, я так і повірю, ніби всі привілеї, що їх тут мають робітники, є наслідком діяльності соціал-демократів, а не звичайнісінької солідарності німців, наслідком боротьби, а не слухняності». — Я хотів лише дізнатись, чи не зустрічався ваш син з нашим співробітником Вінцентом Павлатою?

На старого це ім'я не справило ніякого враження.

— Павлата? Сюди багато чехів приходило. Пам'ятаєш Павлату? — гукнув він до жінки, яка десь поряд доїла козу. Вона також не пригадувала. — Ні, такого тут не було, навіть останнім часом, коли син чимало стрічався з чехами. Це також дошкуляло панам, — додав старий. — Настрій у них одразу пропадав, коли бачили, що робітникам пощастило порозумітись. А хіба ж ми не ближчі, скажіть, один до одного, ніж до фабрикантів?

— Не знаю, — підвівся Красл. — Я не робітник. — Він трохи поправив свій білий комірець. — Прощавайте. — І пішов назад до Ліберця.

Тепер він знав напевно: Альбіна або помилилась, або ж усе вигадала. Шой не міг посваритися з Павлатою під час страйку, тому що його взагалі не було у Свагові. Отже, це був якийсь інший німець або ж усе не вигадка Альбіни, яка не хоче когось виказати. Але кого і чому? І взагалі, чому вона цілими днями лежить в постелі, наче нежива? Чому їй з усього села ніхто не допоможе? Красл згадав, як ще за його молодих років сусіда допомагав у всьому сусідові. Після смерті його батьків у селі не лишилося жодної домівки, де б він не побув хоч кілька день, поки його не забрали до сирітського притулку. І скрізь за ним ходили, як за рідним. Альбіна, власне, також тепер осиротіла. І хоч би зайшов хто до сироти. Дивно.

До Свагова було далеченько. Повертаючись назад, Красл вирішив, що досить з нього цього клопоту. Треба віддати Альбіні гроші на пам'ятник або ще краще — замовити десь разом з нею цей пам'ятник. Цілком скромний — звичайний кам'яний хрест, а на ньому вибити ім'я. «Щось інше Павлатові не годилося б — міркував собі Красл. — Звичайний пам'ятник. А потім повернуся до Праги і розповім усе докторові. Нехай він далі розбирає, у нього більше знайомих, він компетентніша людина, ніж я, звичайний учитель. Так не довго ще й у халепу якусь ускочити».

Але спробуй поручитися за себе, коли йдеться про якусь загадку. Людина від самого народження — цікаве створіння. Її завжди приваблюють таємниці. Діставшись до Свагова, Красл не пішов до заїзду відпочивати. Непомітно для себе опинився біля будинку Павлати. Була вже ніч. Не хотілося нікого турбувати. Але бабка з будинку навпроти й досі сиділа біля вікна. Мабуть, вона від нього ніколи не відходить.

— І правда, що ні. У мене ж обох ніг немає. — І бабка показала на спеціальний стільчик, сидіння якого сягало майже рівня підвіконня. — Машина відібрала.

— То на цій вулиці, мабуть, і мишеня не прослизне, щоб ви його не помітили? — запитав Красл з хвилюванням у голосі. — А під час демонстрації, коли тут зібралося багато людей, ви також тут були?

— Ну, звичайно. Коли вже не могла піти разом з ними, то хоч звідси кричала. Адже ніг оцих мене на Риссіговій фабриці позбавили. І хоч би гульден мені за те подарували.

Дивно: бабка кричала на весь голос, розчинивши вікно, сиділа собі спокійно, певно, від самого початку стрілянини, і нічого з нею не трапилось. А Павлату вбило крізь замкнуті віконниці.

— Чуєте, — почав Красл півголосом. —