Таємниця Золотого Будди - Йозеф Несвадба
Бабка посміхнулася.
— Пробачте, звідти? Та ж той боягуз зранку забарикадувався, наче кінця світу чекав. Базікало нещасне, скільки людей в селі йому вірило, скільки людей слухало його, як патера в костьолі, і раптом заховався, ніби якийсь мільйонер. Це вже божа воля була, то сам архангел Гаврило спрямував ту сліпу кульку, що порішила його.
— То ви не бачили нікого? Двері і віконниці були весь час замкнені?
— Авжеж. Доки Альбінка не вискочила звідти і не закричала, що він помер. Але тут уже мертвих було й без нього багато. І їх треба було поховати як слід… — Бабка враз стала серйознішою, змахнула сльозинку, голос у неї надломився.
— Дякую вам, — Красл швиденько попрощався і поспішив до заїзду. На сьогодні вже досить було з нього сліз.
2
Біля столу його вже чекав староста.
— Так ми знайшли вашу могилку, пане вчителю. — Сьогодні він був набагато щирішим і добрішим, ніж учора. — Пробачте, але я мав підозру, що ви не з газети, а з поліції. Ходять до нас сюди різні провокатори. Мабуть, у Празі, в поліцейському управлінні, думають, ніби у нас тут існує якась революційна організація, що готує заколот, аби їм усім глотки поперерізати. Але нічого такого в нас немає, запевняю вас.
— А чому мене? — запитав учитель, замовляючи собі на вечерю горохову кашу з м'ясом.
— Тому, що ви також могли так подумати. Людей у цьому краї згуртовує біда. Якби вони мали можливість принаймні раз у день добре попоїсти, хоча б ось як ви зараз, не було б ніяких заколотів і побоювань. Скажіть про це тим панам у Празі, може, вони послухають, коли їм розповість вчена людина.
— Для цього в мене аж занадто мало прав, — посміхнувся Красл. Каша раптом застряла у нього в горлі. Він згадав виснаженого беззубого Шойя з Ліберця, і м'ясо йому здалось надто жирним.
— Скажіть, пане старосто, а чи не було у Павлати тут у селі ворогів?
— У Павлати? — здивовано перепитав староста. — Вороги? — Він запитливо подивився на господаря, який, стоячи під обшарпаними оленячими рогами, стирав порох з пляшок.
— Друзів у нього, правда, не густо було, — мовив той. — Він тільки про себе й думав. І ніколи не грав, боячись програтись, пива навіть нікому з сусідів не поставив… А сам же весь час говорив про єдність, про те, що треба один одному допомагати. Кінець кінцем люди зрозуміли це так, що він хотів, аби допомагали йому.
— А чи не сварився він з ким-небудь? Ніхто не хотів його позбутися?
— Та ні. Де вже там, — заспокоював його староста.
— В нашому селищі бандитів немає, пане вчителю, — сказав господар сердито, стукнувши склянкою об стойку. Коли цей здоровило хмурився, він і сам скидався на бандита. — Що б там у Празі не писали в газетах, а люди у нас порядні.
— Але ж учитель наша людина, він же сваговський, народився тут, правда? — І староста знов почав говорити про ту могилу. Брався навіть провести Красла до могили його батьків прямо зараз.
— Вночі? — здивувався вчитель.
— Хіба ви боїтесь? Іншим разом я не можу, а самому вам важко буде шукати по цвинтарю. Я, пане вчителю, працюю з ранку до пізньої ночі. А цвинтар тепер переповнений. У нас на фабриці працюють люди аж із Саксонії, хто б це їх посилав у трунах додому?
Красл заплатив, господар ще щось промимрив, і вони вийшли. Лише надворі, йдучи темною вулицею, староста заговорив відвертіше.
— Бачте, я не хотів нічого говорити при ньому, це трохи неврівноважена людина, не любить, коли йому заперечують. Жінка від нього, втекла, із сином вони, кажуть, до крові б'ються. У Павлати справді був такий ворог тут у селі. Це — Голан. Ярек Голан.
— Не пам'ятаю такого.
— Ще б пак, адже це ще парубок, тільки-но з війська повернувся. І взагалі він не тутешній. Приїхав сюди з тими моравськими селянами, що оселилися на горі близько Велетенського верху. І тільки трохи обдивився, як почав упадати за Павлатовою дочкою. Ну, так той, вірите, дідьком дивився — ревнивець він страшенний, та й дівчина ж одна тільки й доглядала хату. Вийде заміж, і тато лишиться сам. Двічі він викидав його з хати, тричі застукав на побаченні з дочкою. Кажуть, що він з Голаном дуже полаявся, навіть погрожували один одному. А втім, чого тільки люди не набалакають, аж лячно бува… Тепер нам ліворуч, цвинтар майже в лісі. Ви ж не забули ще?
— А де цей Голан мешкає?
— У борській в'язниці.
— Як це?
— Та він же був одним з керівників страйку. Засадили його враз, того ж дня. Рік і два місяці дістав лише тому, що ніяких доказів проти нього не мали. А могло бути гірше. Свідків підкупили. Один якийсь з фарбарні, кажуть, триста гульденів одержав. Та він вибовкав це ще до суду. Проте Голана засудили, а про підкуплених свідків взагалі ніхто й не згадав. Такий це був суд.
— Значить, його не було в перших лавах демонстрантів?
— Чому?
— Бо він лишився живий, мабуть, був десь позаду.
— Може й так. Сам я був у самісінькому хвості, але його ніде не бачив.
— Він, напевне, наглядав за всією процесією. Найімовірніше, що він когось переконував у кінці колони або сховався там, коли почалася стрілянина. Так, мабуть, і було. Отже, пане старосто, дякую красненько, але я завтра сам знайду могилу своїх батьків. У мене є ще
