Таємниця Золотого Будди - Йозеф Несвадба

І Красл зник у пітьмі. Староста, збентежений, лишився на місці.

— Але, вчителю… — мовив.

Тільки того вже не було.

Красл поспішав до будиночка Павлати. Раптом він подумав, що забув про одну важливу деталь: якщо Паз-лату вбито навмисно, вбивця повинен був знати, що будуть стріляти, повинен був розраховувати на те, що постріл з його пістолета зіллється із стріляниною біля фабрики. А Голан це, безперечно, знав. Авжеж, він не чекав, що солдати кинуться обніматися з демонстрантами. Якщо він хотів позбавитись Павлати, демонстрація була для цього ідеальною нагодою. Але як він вибрався з хати? Яким шляхом він утік? Це питання гонило Красла до будиночка Павлати. Ворітьми Голан пройти не міг, його б помітила бабка з вікна навпроти. Отже, мусив він тікати через сад, а там Альбінка відв'язувала собаку. Лишається тільки один шлях — через бічну стіну, що відокремлює будиночок від саду. Але це був високий двометровий мур, посипаний угорі уламками скла. Через нього навряд чи хто перебрався б неушкодженим.

Красл ходив навколо будинку Павлати, наче збирався пограбувати його. Він намагався уявити, як поводився вбивця того фатального дня, як переліз він через той двометровий мур. Єдина можливість — це стрибнути на якусь із берізок, що ростуть поряд із муром, і з'їхати по стовбуру вниз. Але як йому вдалося уникнути поранення? Саме в цю хвилину місяць виринув з-за хмар, десь здалеку почувся крик нічного птаха. І тої ж миті на стіні з'явилася рука, закутана в ковдру, слідом за нею з-за стіни виглянуло обличчя чоловіка років сорока, трохи вже полисілого, який важко віддихувався. Він видряпався на мур і вхопився за берізку. Саме так, як це свого часу повинен був зробити Голан, який, напевно, був набагато спритнішим. Потім цей підстаркуватий спортсмен скинув униз ковдру і потроху став спускатися по дереву. При цьому він весь час сторожко озирався навкруг. В якусь мить Красл побачив його обличчя.

— Ганко! — вигукнув він, враз пізнавши у ньому свого шкільного приятеля. — Тоніку! — але той з переляку стрибнув з дерева і впав на всі чотири прямо під ноги Краслу. — Друже… — Вчитель хотів підтримати його, але хутко відскочив, бо в руці у свого колишнього приятеля він побачив ніж.

— Чого вам треба? Хто ви такий? — уривчасто, впівголоса запитував, загрозливо наближаючись, Ганка.

— Ти що, не пам'ятаєш? Я — Красл, та ми ж мешкали разом з вами в одній кімнаті, Тондо. Разом ходили пасти гуси. Щодня, поки мати моя не померла…

Ганка ще трохи недовірливо поглядав на вчителя, але ножа свого все-таки сховав.

— А з тебе пан вийшов у тому сирітському притулку. Бачу, не поталанило мені, моя мати не померла.

— Це блюзнірство.

— А ти знаєш, як ми тут живемо? Каторга від суботи до суботи, і в неділю те ж саме. Тільки й того, що зранку буває вільний час, щоб сходити до костьолу. Ото замість костьолу і можна трохи похропти. А з тебе вийшов пан.

— Я працюю вчителем. А ти? Не сердься, але чому ти вночі лізеш через мур? Тобі не здається, що ти схожий на злодія?

— На будь-що інше, а на грабіжництво я нездатен. А що тобі до мене? Тебе хто підіслав? — він знову підозріло глянув на Красла.

— Ніхто, я хочу тільки допомогти Альбіні Павлатовій.

— Не треба. Про неї ми самі піклуємось. Думаєш, чого я вночі деруся через мур? Я ніс вечерю Альбінці.

— Але чому потайки?

— Ти що, слідчий?

— Боронь боже, — мовив учитель і розповів Ганці про свою місію у Свагові.

— Пам'ятник? — Ганка наче перевів подих і заговорив набагато приязніше. — Чого тільки не придумають ці пани з Праги. Тут навколо люди з голоду вмирають, а ви будете пам'ятник крамареві ставити. Навіть не віриться. — Вони поволі йшли лісовою стежинкою. — Нас тут переслідують, як собак. А, ви… Ти думаєш, чого я ото поліз через стіну? Людей боюсь. За мене призначили нагороду. Мушу ховатися. Інакше давно вже сидів би, як і всі, хто керував страйком.

— А я думав, що керівником страйку був Голан.

— Я весь час був з ним. Про Альбіну піклуюсь лише тому, що вона була його подругою.

— Вони справді дружили? — Красл вирішив випитати про Голана якнайбільше. Але його припущення не підтвердилося: Голан не міг застрелити Павлату. Виявляється, під час страйку він перебував нагорі, під самим Велетенським верхом. Там був штаб, звідки він посилав своїх людей по салах. Альбіна, зокрема, мала піти до Ліберця і передати Шойю прохання почати на Ліберецькій фабриці Риссіга страйк на підтримку сваговців. Але Шоіїя заарештували, а Альбіна до Велетенського верху не прийшла.

— Тепер я вже знаю чому. Батько не пустив. Позабивав усі ходи й виходи, щоб тільки не вискочила на вулицю. А тоді всі думали, що вона злякалась і зрадила. А дехто в селі взагалі вважає, що ми програли страйк тільки тому, що нам ліберецькі не допомогли. А як же вони могли прийти на допомогу, коли нічого не знали? Отже, всі вважають, що винуватий у цьому Павлата і його дочка.

— А ти все-таки піклуєшся про неї?

— Бо знаю, що це не так. Але людям я не можу цього пояснити. Мене враз посадять. Зачекаємо, поки не повернеться Голан.

— Отже, ти вважаєш, що Павлата забарикадувався тільки заради доньки? А не від страху перед робітниками?

— Він побоювався одного Голана, щоб той не спокусив його дочки. Більше нікого він не боявся. До того ж він нещодавно купив пістолет.

— Що, що?

— Щось дуже вже тебе все це