Червона Офелія - Лариса Підгірна

— Нічого. Це правда… Мене поселили у цій квартирі, як тільки я переїхала до Кам’янця, і майже все, що тут є — мені не належить. Усе — чуже. Тому, коли познайомилася із Костем, а він зацікавився цими книгами, я дозволила йому читати їх і брати із собою… Книги забезпечують мені його товариство в цих чужих стінах. Нехай навіть таке, глухоніме…

Олеся Дмитрівна кивнула в бік Чорницького.

А той лиш на мить піднявся, аби торкнутися її руки вдячним поцілунком і прихопити зі столу Маркову філіжанку з кавою.

— Олесю Дмитрівно, Ви, як завжди, перебільшуєте! — проказав і знову занурився у читання.

— Ви перебільшуєте, Олесю Дмитрівно! — луною повторив Марко. — Така жінка, як ви, не може бути самотньою. Я гадаю, Кость використовує книги, як ширми, щоб через них милуватися вами… Повірте, він…

Біличенко не дослухала, бо, відійшовши від вікна, попрямувала до дверей.

Марко підхопився і пішов слідом за нею. В іншу кімнату, менш ошатну. А звідти, прихопивши цигарку, срібний мундштук та сірники, вона попрямувала на старий хиткий балкон.

— Я палю, — проказала вона якось винувато. — Бажаєте?

— Ні, — похитав головою Марко. — Але мені подобається, коли це роблять жінки. Хоч паління, кажуть, шкідливе. Так от, Кость…

— Ви хочете поговорити зі мною про Костя? — перебила вона з незмінною усмішкою, чиркаючи сірником. — А йому, як бачите, не до нас.

— Ммм…. Ні, не про Костя, — трохи розгублено відповів Марко, приймаючи з рук Бідиченко сірники. — Я хотів би поговорити з вами про вас…

— Про мене?

Вона обернулася до Марка, і йому перехопило дихання від тонкого аромату її парфумів, від аромату її подиху.

— Не паліть! — сказав тихо. — Ваш подих, як нектар, не надихатися! Тютюн спотворить його аромат.

Її брова здивовано поповзла вгору.

— Який вишуканий комплімент. Не думала, що у Кам’янці хтось здатен на такий. Добре, не буду. Приходьте в неділю на спектакль, — додала за мить: — Я гратиму. Постановка у баченні Крамовського не дуже, але мені моя роль до вподоби.

— Обов’язково. А якщо дозволите мені після спектаклю супроводити вас додому… — почав Марко.

Олеся Дмитрівна обвела поглядом його обличчя. Відклала на підвіконня мундштук.

— То що? — проказала повільно.

— То я буду найщасливішим у цьому місті! — закінчив він.

— Чим займаєтеся? — поцікавилася раптом.

— Вступив до університету. До того… служив у війську.

Біличенко вкотре всміхнулася якимось своїм думкам.

— Отже, Марку, ви прийшли сюди, бо захотіли познайомитися зі мною… — проказала вона. — І ви будете мені другом?

— Якщо забажаєте…

Дивна розмова. Вона переходила з теми на тему так раптово і одночасно так природно, що він не встигав навіть збентежитися. Вона щось запитувала — він відповідав. Поряд із нею час не мав значення. Розливався, як пара від вишневого Маруньчиного варення. І Марко відчув раптом, яку незрозумілу силу випромінює ця жінка. Наче туманом огортала його свідомість. Погляд її блакитних очей був невинно-дитячим і в той же час пронизував наскрізь.

Вона говорила, а він дихав повітрям, яке вона видихала. Вона дивилася у даль — а він не зводив з неї очей…

Не помітив, як смеркло, поки за спиною не виріс Кость.

— Олесю Дмитрівно, він зовсім вас заговорив?

— На відміну від вас, Костю, ваш товариш склав мені неперевершене товариство, — проказала вона тихо. — І говорила я, він слухав… На відміну від вас, — повторила, жартома давши Чорницькому щигля по кінчику носа.

Марко ковтнув повітря, наче прокинувся від марева. Вочевидь, зустріч підійшла до завершення.

— А ти що там вичитав, Костю? — спитав, аби спитати.

— Знайшов кілька цікавих книг… Якщо Олеся Дмитрівна дозволить…

— Звичайно, Костю, беріть, які вам подобаються чи зацікавили. Тільки не забудьте повернути, — згідно кивнула вона. — Раптом спадкоємці господарів квартири об’являться… Не хотілося б, аби по Кам’янцю ходили чутки, що актриса Біличенко роздарувала чужу бібліотеку.

— Ваше слово — для мене закон! — Чорницький по-гусарськи стукнув підборами.

У вітальні жовтувате світло згори з-під вигадливого абажура лампи освітлювало колом кілька книг на столі, відібраних Чорницьким.

— Ого… — проказав Марко, беручи до рук перший-ліпший томик. — Цікавишся Макіавеллі?

— А що такого? Його думки із приводу того, яким повинен бути державець, вельми доречні сьогодні. Може, начитаюся та й піду у владу? — відповів Кость, не приховуючи іронії.

— Гомер? «Іліада»?

— Так! — безапеляційно відказав Чорницький.

— Шекспір? Польською? — здивувався Марко ще більше.

В його руках опинився старезний пошарпаний томик Вільяма Шекспіра.

— Ні, Шекспіра я не беру, він тут лежав, — трохи роздратовано проказав Кость. — Шведе, а що тебе дивує? Так! Гомер, Макіавеллі, Шекспір… Як на мене — чудовий вибір.

— Та я не про те, Костю! — Марко розгорнув палітурки збірки творів Шекспіра. Всередині на пожовклому папері — якісь помітки, зроблені олівцем та чорнилом, суха вицвіла квітка нагідки замість закладки… «Друкарня І. Сцибор-Мархоцького, міста Миньковец, 1812….» — ледь розібрав Швед.

— Яке рідкісне видання! — Марко захоплено перегорнув кілька сторінок. — Ніколи не читав Шекспіра польською… Знаю, друкарня Мархоцького видавала «Гамлета», — проказав він. — Але цілу збірку Шекспіра…

Гортав сторінки, не вірячи своїм очам. Ану, що тут у нас? «Гамлет»… «Макбет»… «Річард III», — пробігся очима по змісту. — Сонети? — не втримався від захвату.

Раптом Маркову свідомість наче прорізало світлом. Наче хтось запалив у мозку здоровенний смолоскип: «СОНЕТИ! Ну, звичайно! Оті шифровки віршовані, перехоплені орлами Снігіріва — то ж сонети! Добротний авторський п’ятистопний ямб Вільяма Джоновича, розбитий на частини і записаний нетямущими радистами кожен куплет на окремий аркуш!»

Я нині без плаща подався з дому,

Бо днину обіцяла ти ясну.

Попав я в бурі клекітну содому,

А ти сховалась в тучу грозяну.

І хоч лице моє, дощем побите,

Ти осушила, вийшовши з-за хмар;

Лишилося в мені несамовите

Страждання — підступу твойого дар.

Ти каєшся, та болю навісного

Тобі не втихомирити й на мить;

Покривджений не має втіхи з того,

Коли душа і в кривдника болить.

Але, о сльози, почувань перлини!

Обернуті в скарби твої провини.

Перегорнув ще кілька сторінок книги, намагаючись опанувати себе. Ось цей сонет! Тридцять четвертий! Отже… для передавання зашифрованих повідомлень більшовицькі агенти використовують сонети Шекспіра у польському перекладі? До того ж з отакої старезної книги, яку тепер ніде не дістати, окрім як у чиїйсь приватній бібліотеці! Бідний Йорик! Схоже, «Інтернаціонал» та «Марсельєза» у них тепер