Червона Офелія - Лариса Підгірна
— Ти натякаєш, що керівник театру Микола Крамовський може бути більшовицьким агентом й у такий спосіб передавати ворогу інформацію? — запитав Петлюра. — Я особисто знайомий із Крамовським, він завжди видавався мені досить щирим у своїх переконаннях та й, окрім театру, його більше нічого не цікавить. Але, звісно, сьогодні такі часи настали, що все може бути. А звідки у тієї пані Біличенко така книга? — поцікавився Петлюра знову.
— Книгу їй ще раніше дали на зберігання, то сімейна реліквія. Якийсь вояк, бабця котрого грала у приватному театрі Мархоцького…
Марко на мить замислився.
— Вояк? — перепитав Снігірів.
— Так вона мені сказала… — відповів Швед. — Хлопець з її слів небайдужий до театрального мистецтва і намагався у такий спосіб завоювати прихильність актриси, аби допомогла йому влаштуватися на роботу до театру.
— Зовсім люди подуріли! — не втримався Снігірів. — Війна іде, а вони у театрі грати… Кому ті театри потрібні сьогодні?
— Не скажіть, Борисе Євгеновичу… — заперечив Марко. — Театр може справно служити державі, якщо там гратимуть те, що відповідає державній політиці… Он взяти хоча б того ж Шекспіра і його театр…
— Марко правий, — погодився Петлюра. — Може, він нехай зосередиться на театрі, раз так вдало там знайомства завів? А інші працюють по інших напрямках?
— Теж про це думаю, — проказав Снігірів з посмішкою. — Марко у нас естет. Так і зробимо, пане головнокомандувачу.
— А що каже постраждалий, котрий стеріг приміщення? — поцікавився він.
— Нічого не каже, пане головнокомандувачу… Його вдарили по голові, мало черепа не проломили, він нічого не пам’ятає… — відповів Корневич.
— Можна мені до нього? — проказав Марко. — Хотів би сам розпитати його про все. Бажано просто зараз.
Снігірів похитав головою:
— Козак сотні Зубка-Мокієвського, Олексій Трегуб, зараз перебуває у лікарні, під охороною. Можна не поспішати, до ранку він ніде не подінеться.
— І все ж таки… Пане головнокомандувач… — Марко подивився на Петлюру, але тут же перевів погляд на генерала-хорунжого Бориса Снігіріва. — Перепрошую, як ви сказали, його ім’я?
— Олексій Трегуб.
— Треба негайно до лікарні! — Швед піднявся на ноги. — Пане головнокомандувачу, дозвольте скористатися службовим автомобілем? Це важливо! Шекспіра книгу, яку я переглядав у тієї актриси, дав їй на зберігання саме він, Олексій Трегуб!
— От курва… — промовив Петлюра. — Негайно вирушайте! Корневич, забезпечте усе!
— Заховати збірку Шекспіра, з якої береш тексти для шифрування в квартирі актриси… Ідеально! — пробурмотів Снігірів.
— Так, він може виявитися більшовицьким агентом, — відповів Петлюра. — Негайно до лікарні, посилити охорону, Трегуба допитати!
— Буде виконано! — відповів Снігірів. — Марку, поїдете з Корневичем.
За кілька хвилин Швед разом із Корневичем уже їхали нічною вулицею до земської лікарні — великої блідо-рожевої будівлі, де сьогодні здебільшого лікувалися вояки, хворі на тиф, що косив нещадно, доганяючи тих, кому вдалося вціліти на полі бою. До палати, у якій знаходився Олексій Трегуб, їх провела чергова медсестра — дрібна жіночка у білому очіпку, що старанно прикривав її волосся.
— Вже пізня година, хворий спить, у нього ж струс мозку, голова розбита! Хлопцю спокій потрібен! Чи не можна вранці оці ваші розмови… — не встигла доказати вона.
— Не можна, — відрізав не дуже ввічливо Корневич, прочиняючи двері до палати, у якій спав Трегуб, одночасно демонструючи вартовим свою посвідку.
— Увімкніть світло! — проказав Корневич до медсестри. — А ви, Олексію, бачу, не спите? Піднімайтеся! — скомандував Корневич. Той навіть не ворухнувся.
Хлопець сидів на підлозі, біля ліжка, обпершись спиною, якось неприродно розкинувши худі довгі ноги.
Марко, що йшов позаду Корневича і готувався витягнути свою посвідку для вартового, кинувся вперед, до Олексія Трегуба. Клацнув вмикач, кімнату залило світло, і страшна картина виникла перед очима усіх присутніх: до залізного бильця ліжка була прив’язана саморобна мотузка, сплетена із порваного на смужки простирадла. Корневич не помітив її у темряві. Вона тягнулася вниз, обхоплювала вузлом шию хлопця. Олексій Трегуб був мертвим.
— От тобі й маєш… — тільки й проказав Марко. — Вже й посиніти встиг… Мабуть, минуло кілька годин…
Медсестра налякано заніміла, забилася у куток.
— Самогубство? — промовив Корневич. — Схоже на те… Наче сам укоротив собі віку.
Гукнув вартових, аби вийняти тіло Трегуба з петлі.
— Не поспішайте! — зупинив його Швед. — Воно справді нагадує самогубство, але краще тіло оглянути так, як воно є. Чи сам він, чи йому допомогли. Після того витягнемо. Треба гукнути лікаря, сестро, щоб оглянув тіло… Маєте такого?
— Та ніч на дворі, патологоанатом буде тільки вранці, — боязко відказала вона.
— Хто сюди входив востаннє і коли? — гаркнув Корневич до вартових. Хлопці розгублено мовчали, метикуючи та пригадуючи, як воно було.
Марко тим часом обдивися навкруги. Переступив через ноги покійного Трегуба, заглянув за ліжко. Що ж такого могло статися, що здоровий, молодий парубок накинув собі петлю на шию?
— Хлопці, що скажете? Не мовчіть. Хто востаннє тут був? Коли? — перепитав Марко вартових. — Пригадуйте, пригадуйте, хлопці!
— Крім медсестри та якогось офіцера зі ставки головнокомандувача, нікого, — проказав один з вартових. — Але ми перевіряли документи усіх візитерів, як і було наказано…
— У мене не перевіряли! — зауважив Марко.
— Офіцер із ставки? — тим часом перепитав Корневич.
— Так, він представився, показав свою посвідку, пробув хвилин зо двадцять з покійним, поговорив і вийшов, — розповів хлопець.
— Представився? Як його звали? Як він виглядав? Швидко! — крикнув Корневич. — Пригадуйте, роззяви!
Вартові переглянулися між собою.
— Ну як виглядав… — почав один. — Ще досить молодий, був одягнутий, як ви, — кивнув він на Марка, — у френч без погонів.
Корневич просто шаленів.
— Звідки ти знаєш, що він був офіцером, якщо погонів не мав?
— У посвідці було вказано офіцерський чин… здається…
— Здається йому! — крикнув Корневич. Підійшов майже впритул до хлопця. — А ім’я? Ім’я! Ім’я пам’ятаєш?
— Марко Швед, здається… — проказав вартовий.
Корневич переглянувся із Марком.
— От, чорт! — вимовив Марко, повільно ховаючи свою посвідку назад до кишені.
— Так точно, офіцера звали Швед Марко. Я ще подумав, що, мабуть, його предком був якийсь швед, якого під Полтавою, тойво… у полон узяли…
— Ееееет! — майже простогнав Корневич. — Неуки!
— Полишмо емоції, — проказав Марко, тим часом оглядаючи акуратно складений на стільці одяг Олексія Трегуба. — Треба сповістити про смерть підозрюваного головнокомандувачу. Де той лікар подівся?
Раптом Марко щось намацав у
