Червона Офелія - Лариса Підгірна
На обличчі Шведа заходили жовна.
— Ви у тому сенсі, що мене спробують завербувати совєцьким агентом?
Снігірів кашлянув, підсунув склянку з чаєм і взявся виловлювати ложечкою жовте кружальце цитрини.
— У наш час все можливо. Ну, ти не сердься, розповідай, що там далі!
— Та я вже й не знаю, що розповідати, чи є щось важливіше, ніж те, що ви мені сказали… — промовив Марко. — Ну… Що там далі… Ще замовив у кравця костюм. У того, що на П’ятницькій, у закутку майстерня.
— Навіщо?
— Одинадцятого йдемо з Костем до театру, кажуть, п’єса гарна буде.
— Театр — це добре, Марку, — Снігірів погриз шкірку цитрини. — Одинадцятого вже й наш головнокомандувач до міста прибуде. Та й костюм цивільний якось природніше на тобі дивитиметься, ніж оцей старий френч. Ти придивляйся, прислухайся… У нашій справі важлива кожна дрібниця. І кравець, і товариш твій із Волочиська, і будь-хто інший — усі в тебе мають бути на підозрі. До того ж, маємо певні застороги…
Марко випростався на стільці.
— Які застороги?
— Інформація секретна. Але ти мусиш про неї знати… Останніми днями перехоплюємо уривки шифровок… Дуже дивних. Віршованої форми. Я такого раніше не зустрічав. Якийсь новий спосіб засекречувати інформацію чи що… Ось, поглянь, ти ж у нас грамотій, піїтики в гімназії навчали?
Снігірів підсунув ближче до Шведа аркуш з акуратно виведеними на ньому рядками.
— Польською… — проказав Марко. — Дивно…
Я нині без плаща подався з дому,
Бо днину обіцяла ти ясну.
Попав я в бурі клекітну содому,
А ти сховалась в тучу грозяну…[1]
Прочитав він ті рядки.
— Без плаща подався з дому… обіцяна ясна днина… буря… Туча грозяна… Хм… Дивне шифрування… Якісь вірші, — проказав Марко. — Однак, якщо виходити з контексту, то вони не такі вже й беззмістовні… Я б сказав — зовсім не беззмістовні.
— Швед, я в поезії не дуже, — відмахнувся Снігірів. — Ти не мудруй, кажи, що думаєш, не тягни.
— Як на мене, — Марко потер лоба, — якщо, звісно, це справді зашифроване послання, то мова може йти про якусь зустріч чи подію, яка не відбулася. Зауважте, тут сказано «бо днину обіцяла ти ясну...» — щось мало відбутися, якась важлива подія, і організатор запевнив, що все пройде гладко, та не так сталося, як гадалося… Судячи з усього, — додав Швед, — у того, хто мав здійснити заплановане, «попав я в бурі клекітну содому» — все пішло шкереберть. «А ти сховалась в тучу грозяну…» — грубо кажучи, агент не зміг вийти на зв’язок, бо зв’язкового шляк трафив…
— Так-так… — Снігірів згідно закивав. — У цьому є сенс… Але ж як заумно! Читай далі! — простягнув він ще кілька аркушів. На кожному з них були записані польською по кілька рядків:
І хоч лице моє дощем побите,
Ти осушила, вийшовши з-за хмар;
Лишилося в мені несамовите
Страждання — підступу твойого дар.
Марко знизив плечима.
— Я не переконаний, що зрозумів зміст послання на всі сто відсотків, але схоже, що недалеко від істини… До того ж… Гроза була сьогодні вночі. А можу я поцікавитися, коли перехопили цю шифровку?
— На світанні. Після грози, — відповів Снігірів.
Ти каєшся, та болю навісного
Тобі не втихомирити й на мить;
Покривджений не має втіхи з того,
Коли душа і в кривдника болить.
Але, о сльози, почувань перлини!
Обернуті в скарби твої провини,
— прочитав Марко з наступного аркуша.
— Я так розумію, з останніх двох рядків — у них таки все склалося… — Швед задумливо похитав головою. — «Обернуті в скарби твої провини…» — повторив замислено. — І часто ви таке перехоплюєте?
— Час від часу, — Снігірів трохи відсунувся, шкавульнув дерев’яною шухлядою, дістав із неї канцелярську папку.
— Ось… Усе, що маємо. Але варто зазначити, Марку, останні дні вони активізувалися…
— Ну так приїзд головнокомандувача на носі! — відповів Марко. — Хто знає, можливо, готується якась диверсія?
Снігірів зморщив лоба.
— Я давно торочу: ми недооцінюємо ситуацію у Кам’янці, — проказав він. — Відбили у ворога і тішимося. Але Кам’янець — занадто важливий стратегічний пункт, аби його більшовики отак легко віддали в наші руки. Занадто ласий шматок!
— Так і є, — спокійно відповів Марко. — І цілком можливо, що тут діють добре законспіровані більшовицькі агенти.
— БільшовицьКА агентКА! — з притиском проказав Снігірів. — Її звуть «Чорнява красуня». У більшості тих віршованих шифровок згадується саме таке псевдо.
— То не обов’язково має бути жінка, — похитав головою Марко. — Псевдо — на те і псевдо, аби приховати за собою особу свого власника. Цілком можливо, що і стать теж…
— Тобто, ти б, Марку, погодився, щоб тебе називали «чорнявою красунею»? — засміявся Снігірів.
— А яка різниця, якщо від того залежатиме моє інкогніто і безпека? — знизив плечима Марко. — Хай мене хоч «лісовою мавкою» називають, аби тільки завдання виконати!
Снігірів устав з-за столу, потягнувся, пройшовся кабінетом.
— Чаю будеш?
— Можна, — погодився Марко.
Поки Снігірів віддавав розпорядження, Марко ще раз пробіг поглядом ті віршовані рядки.
— Борисе Євгеновичу, що я думаю, — проказав він. — 3 огляду на приїзд до Кам’янця головнокомандувача, я би був насторожі, бо цілком можливо, мова йде про якусь більшовицьку диверсію…
— Ти розумієш, Шведе, — Снігірів почухав потилицю. — Я, звісно, думав про це і згодний із тобою. Але що саме вони збираються зробити? Куди вдарити? У нас — де не глянь — слабке місце. Скрізь охорони не наставиш… От якби знати напевне!
— Посильте охорону там, де вона є, Борисе Євгеновичу, або де вона конче потрібна, — проказав Марко. — Це убезпечить якусь частину слабких місць. А далі доведеться діяти по ситуації.
— Так і зробимо, — запевнив генерал-хорунжий. — А ти, Марку, нагостри вуха. Бо не до вподоби мені ця пролетарська поезія…
* * *
Коли повернувся додому, мати кинулася йому на шию. Залила сльозами. Обмацувала його обличчя, цілувала й гладила волосся. Батько лиш мовчки обійняв, усівся за стіл навпроти і, поки Марунька подавала вечерю, не зронив ні слова.
— Мамусю, ну, все ж добре, я живий, здоровий… Завтра набалакаємося! По обіді, — додав за хвильку: — Бо мені ж уранці — в університет!
— Марку… — батько важко зітхнув і перевів на нього сповнений болю погляд. — Ти у нас — єдиний син! Ти, лобуряко, знаєш, скільки разів ми тебе подумки вже
