Червона Офелія - Лариса Підгірна

— Так війна за війною… Хіба я винен? — проказав Марко, наминаючи Маруньчин борщ.

Домашні харчі смакували йому неймовірно. За борщем, хоч і пізня година, Марко взявся за вареники з картоплею.

— А тобі більше всіх треба? — суворо запитав батько. — Ніяк зупинитися не можеш? Може, доста?

Марко похитав головою.

— Я вже так звик, тату. Спокій — то не по мені. Зрештою, я зараз тут, у Кам’янці… Навіть до університету вступив. Усе, як ви хочете.

— Не мороч мені голову, Марку! Знаю я твої химери. Тобі той університет потрібен, як п’яте колесо до воза. Надумав він коли вчитися! Знайшов час!

— А що не так із часом, тату? — перепитав Марко з абсолютно безневинним виглядом. Коли ж іще він у мене буде, як не тепер?

— У тому то й діло, що тепер — не час! І не вдавай із себе школяра нетямущого! Ти про нас із матір’ю подумав? — голос батька лунав майже загрозливо. — Про те, що нам на старості літ не буде кому очі закрити?

Марко мовчки їв. Сперечатися марно. Батько мусить виговорити свій біль та обурення.

— Ми виїжджаємо до Франції, Марку. Усі. Родиною. Зрозумів? Тітка Дарина зі своїм чоловіком кличуть нас, поки не пізно, їхати до них. Он листа нам передали. Тут, вочевидь, нічого доброго вже не буде. Я знайшов покупця на обійстя в селі. І тут спродаємося. Немає більше чого нам робити в Україні, хіба чекати власної смерті. Петлюра сьогодні в Проскурові, а завтра його серед живих нема… Більшовики як зайдуть до Кам’янця, знову різня буде, — продовжував батько. — Он у Проскурові які страшні погроми жидам робили наші ж, петлюрівські…

— То не петлюрівці, а зрадники… — відказав було Марко. — Петлюра розпоряджень громити євреїв нікому не давав…

— Та й більшовики перед тим із людьми не панькалися, — ніби не дочувши, продовжував батько. — Тут, у Кам’янці була теж одна, навіжена чекістка, Фанька Єрмолаєва, бігала вулицями в отакій вузькій шкіряній спідниці, шукала ворогів совєцької власті, кричала: «Мій наган ще сьогодні не снідав!» Ти хоч задумувався, Марку, хто ти є для них, більшовиків? Українець! Колишній унтер-офіцер царської армії, нагороджений за вірну службу Георгієм!

— Двома, — додав Марко, напівжартома демонструючи батькові два пальця.

— А тепер ще й до петлюрівців, мабуть, запишешся?! — не вгавав батько. — Хто ти для них, Марку? У будь-якому разі для більшовиків ти ворог! Ти подивися, Ганно, він ще й жартує зі мною, невдячний…

Мати лиш важко зітхала, переводячи погляд із сина на чоловіка, з чоловіка на сина.

— Я не жартую, тату. Георгіїв, справді, два, — відповів Марко, підносячи до губ серветку. — Третього і четвертого…

— Ти що, герою, смерті собі шукаєш? — гупнув батько по столу кулаком, аж тарілки на столі підстрибнули, і мати стрепенулася. Марунька, що якраз прибирала з-перед пані Ганни зайвий посуд — аж заціпеніла.

Марко перевів погляд на скляний глек із компотом у центрі столу — він дрижав, як у пропасниці.

— Я ще маю в руках достатньо сили, аби тобі по задниці ременя надавати, — проказав тато. — Якщо в дитинстві не лупив, то зараз надолужу! Геройствує він ту то переді мною!

— Та пізно вже, по задниці ременем, тату, — Марко якось кумедно усміхнувся. — Я вже давно не дитина. І нікуди звідси не поїду, — відповів безапеляційно. — Якщо доведеться, знову піду на фронт. І справді, їдьте з мамою до тітки Дарини самі. Я залишаюся. Комусь же треба і тут бути. Якщо не зупинимо більшовиків тут, вони зі всім світом зроблять те саме, що й з Україною. Це ж орда!

— Ти перечитався своїх книжок, Марку! — вже лагідніше промовив тато. — Не на те ми тебе ростили й виховували, аби поховати швидше, ніж самі помремо.

— Полишмо ту розмову! — зітхнула пані Ганна. — Сваритися з ним — то лиш самому нерви мотати. Ти його не перебалакаєш, — проказала до чоловіка. — Він у тебе жодного разу дозволу не питав, відколи шістнадцять виповнилося, то й зараз не питатиме. Якось Бог дасть… Може, ти, Маркусю, одумаєшся? Можливо, зважиш усе та й приїдеш до нас за який місяць?

— Добре, мамо, зважу, — відповів тихо.

— Ну от і добре! — пані Ганна полегшено зітхнула, хоч і розуміла — не бувати тому, щоб Марко так легко змінив свою думку.

* * *

А ти, коте Марку, ходиш по ярмарку,

Не купуєш, не торгуєш, тільки робиш сварку…

Марунька прибирала у вітальні, виспівуючи мало не на весь голос. Мати з батьком, поки він спав, ще на світанні подалися до костелу, на ранкову месу.

Підкрався до Маруньки тихо, наче й справді кіт. Повернув за плечі до себе.

Вона від несподіванки скрикнула, але пручатися не стала. Тільки смиренно випустила з рук віник. Хотіла й очі долу опустити, але він не дав, підняв пальцем підборіддя.

— То ти про мене, Маруню, виспівуєш? — поцікавився, заглядаючи у зелені Марунчині очі. — Га?

— Ні, то пісенька така дитяча…

— Знаю, що дитяча, — усміхнувся.

Маруньчині пухкі уста були, як ті вишні, з якими вона позавчора пампухи смажила.

— Ти вже з кимось цілувалася? — запитав із посмішкою.

Марунька захитала головою. Трохи злякано подивилася на Марка.

— Ні з ким, — відповіла тихо.

— Хочеш, поцілую? По-справжньому?

Вона знову трохи злякано глипнула на Шведа.

— Ти така красуня стала, Маруню… Аж дивно… — проказав тихо, пригадуючи ту опецькувату Маруньку, з якою колись, у дитинстві, грався у піжмурки та квача. — То що, цілувати?

Її темні брови заметушилися, зелені очі спалахнули смарагдами…

— Не бійся, то ж не боляче! — розсміявся з її страху.

Нахилився до обличчя Маруньки, торкнувся губами її уст. На якусь мить наче у прірву зірвався вільним падінням. Вона невміло відповіла на його поцілунок. Якось так, пожадливо розтулила рота.

— Ну ось, тепер знатимеш, як то — цілуватися по-справжньому, — відсторонився Марко від неї. — Солодка така!

— Ви, паничу, осьо на світанні крізь сон так стогнали… — проказала Марунька зашарівшись. — Аж мене налякали.

— Сниться всіляка дурня… То наче мене убивають, то наче я когось… — байдуже махнувши рукою, відказав Марко. — На війні і трьох днів достатньо, аби мізки навиворіт стали… А мені останнім часом ці сни знову спокою не дають.

Кость Чорницький не міг приховати збудження.

— Я сьогодні ввечері йду до неї, — проказав змовницьки, коли вони з Марком сиділи в затінку бузку, у сквері, поруч з будівлею університету. — Йду до Олесі Дмитрівни. Хочеш зі мною?

— Так ми ж у неділю домовлялися!