Пуаро веде слідство - Агата Крісті

– Швидше, mon ami, доженімо його!

Ми поспішили за чоловіком, який швидко віддалявся. На бічній терасі майнула фігура в чорному, наш переслідуваний повернув, а ми за ним, тож нашим очам відкрилася сцена зустрічі.

Місіс Мелтреверс сильно зблідла і мало не впала.

– Ви! – видихнула вона. – Я думала, що ви зараз у морі, на шляху до Східної Африки…

– Від своїх адвокатів я отримав новини, які затримали мене, – пояснив молодик. – У Шотландії помер мій старий дядько, він залишив мені трохи грошей. Тому я вирішив відкласти поїздку. А потім у газетах я прочитав сумну новину і приїхав, бо подумав, що зможу чимось допомогти. Можливо, вам потрібен буде хтось, щоб залагодити справи.

Аж тут вони побачили нас. Пуаро вийшов уперед, перепросив і пояснив, що забув у вітальні ціпок. Місіс Мелтреверс неохоче, як мені здалося, відрекомендувала чоловіків один одному.

– Мосьє Пуаро, капітан Блек.

Зав’язалася коротка ввічлива бесіда, під час якої Пуаро вдалося з’ясувати, що капітан Блек зупинився в заїзді «Якір». Забутого ціпка не знайшли (не дивно!), Пуаро знову перепросив, і ми пішли геть.

До містечка ми дісталися дуже швидко, і Пуаро попрямував у «Якір».

– Побудемо тут, поки повернеться наш друг капітан, – пояснив він. – Ви помітили, що в розмові я наголосив, що ми вертаємося в Лондон на найпершому потязі? Мабуть, ви подумали, що так воно й буде, але нам доведеться змінити плани. Ви помітили, яке обличчя було в місіс Мелтреверс, коли вона побачила молодого Блека? Відступила назад, а він – eh bien – у нього в очах сяяло кохання, правда? І цей чоловік був у маєтку у вівторок увечері – за день до смерті містера Мелтреверса. Ми мусимо з’ясувати, що тут робить капітан Блек, Гастінґсе.

Минуло півгодини, і ми побачили, що до заїзду наближається наш новий знайомий. Пуаро вийшов, якнайчемніше привітався з ним і повів у кімнату, яку ми винайняли.

– Я розказав капітанові Блеку про завдання, яке привело нас сюди, – пояснив Пуаро. – Розумієте, monsieur le capitaine46, я хочу зрозуміти, про що думав містер Мелтреверс перед смертю, але мені шкода засмучувати місіс Мелтреверс неделікатними запитаннями. А ви були тут якраз перед тим, як сталася сумна подія, тож можете надати нам цінну інформацію.

– Не сумнівайтеся, я зроблю все, щоб допомогти вам, – запевнив молодий солдат, – але, на жаль, я не помітив нічого незвичайного. Містер Мелтреверс був старим другом моїх батьків, але сам я добре його не знав.

– Коли ви приїхали сюди?

– У вівторок удень. А до міста повернувся в середу вранці, бо мій корабель відчалював із Тілбері о дванадцятій. Але я отримав деякі звістки, і через це змінив плани, мабуть, ви чули, як я пояснював це місіс Мелтреверс.

– Я так розумію, ви мали повернутися у Східну Африку?

– Так. Я живу там відтоді, як закінчилася війна47. Це чудова країна.

– Охоче вам вірю. А про що всі ви розмовляли за вечерею у вівторок?

– Чесно кажучи, навіть не знаю. Якісь звичайні речі. Мелтреверс розпитував про моїх старих, потім ми говорили про відродження Німеччини, а потім містер Мелтреверс почав засипати мене питаннями про Східну Африку, і я розказав йому кілька бувальщин. От і все.

– Дякую.

Пуаро помовчав якусь мить, а тоді лагідно запропонував: – Проведімо, з вашого дозволу, невеликий експеримент. Ви розказали нам усе, що знає ваша свідомість, а я хотів би почути й ваше несвідоме.

– Психоаналіз, еге ж? – спитав Блек, явно стривожившись.

– Та ні, – заспокоїв його Пуаро. – Ми всього лиш будемо робити от що: я вам казатиму слово, а ви у відповідь – якесь інше, яке перше спаде вам на думку. Можна починати?

– Ну давайте, – неохоче сказав Блек.

– Гастінґсе, записуйте, будь ласка, відповіді, – сказав Пуаро, а тоді вийняв із кишені старого годинника, що формою нагадував цибулину, і поклав його на столі перед собою. – Починаймо. День.

На мить запала мовчанка, а тоді Блек відповів:

– Ніч.

Кожне наступне слово Пуаро казав швидше.

– Дата.

– Підпис.

– Бернард.

– Шоу.

– Вівторок.

– Вечеря.

– Подорож.

– Корабель.

– Країна.

– Уганда.

– Історія.

– Леви.

– Гвинтівка.

– Ферма.

– Постріл.

– Самогубство.

– Слон.

– Бивні.

– Гроші.

– Адвокати.

– Дякую, капітане Блек. Ви зможете виділити мені кілька хвилин за півгодинки?

– Звісно, – молодий солдат гостро глянув на детектива й недовірливо вигнув брову, а тоді встав.

– А тепер, Гастінґсе, – сказав Пуаро, коли двері за нашим знайомцем зачинилися, – тепер ви все зрозуміли?

– Що ви маєте на увазі?

– Невже цей список слів ні про що вам не каже?

Я уважно перечитав його ще раз, але за хвилю похитав головою.

– Дозвольте мені вам допомогти. На початку Блек упевнено відповідав на стандартні запитання за відведений час, не зупинявся, тож ми можемо зробити висновок, що ніякої вини він за собою в ці моменти не відчував. «День – ніч» і «дата – підпис» – звичайні асоціації. Тоді я взяв у роботу слово «Бернард», щоб побачити, чи згадає він про лікаря Бернарда, але, схоже, він його взагалі не зустрічав. Після нашої нещодавньої розмови капітан видав «вечерю» на мій «вівторок», але «корабель» і «Уганда» у відповідь на мої «подорож» і «країна» показали, що для Блека важливіша поїздка в Африку, ніж та, що привела його сюди. «Історія» нагадала йому бувальщину про левів, що її він розповідав за столом. Далі я сказав «гвинтівка», і він у відповідь абсолютно неочікувано видав слово «ферма». Коли ж я сказав «постріл», він одразу відповів «самогубство». Ясно, яка в нього асоціація. Знайомий йому чоловік здійснив самогубство пострілом із гвинтівки десь на фермі. Не забувайте, що він досі пам’ятає історії, які розказував за вечерею, тож я не здивуюся, якщо він за моєю підказкою пригадає випадок із самогубством, про який ішлося у вівторок увечері.

Блек цілком виправдав наші сподівання.

– Так, тепер я пригадую, що розказував таку історію. Один хлопець застрелився на фермі. Він вистрелив собі в піднебіння з гвинтівки, і куля зав’язла в мозку. Лікарі ніяк не могли зрозуміти, що з ним таке – бо в нього тільки трохи крові було на губах. Але як…

– Як це стосується містера Мелтреверса? Бачу, ви не знали, що біля нього знайшли гвинтівку.

– Ви хочете сказати, що моя історія спонукала його… Ні, але ж це жахливо!

– Не впадайте у розпач, це мало статися, так чи інакше. Що ж, я маю зателефонувати в Лондон.

Пуаро довго розмовляв