Пуаро веде слідство - Агата Крісті

– Містер Мелтреверс давно звертався до вас, поки ще був живий?

– Сер, він ніколи до мене не звертався.

– Невже?

– Містер Мелтреверс був прихильником християнської науки44 – щось таке я чув.

– Але ви оглянули тіло?

– Звісно. Мене викликав один із садівників.

– І у вас не виникло сумніву щодо причин смерті?

– Жодного. У нього на губах була кров, але переважно крововилив був, мабуть, внутрішній.

– Він лежав там, де його знайшли?

– Так, до тіла не торкалися. Покійник лежав на краю невеликого поля. Він, напевно, вийшов стріляти у граків, бо біля нього лежала фермерська гвинтівка. Мабуть, крововилив почався несподівано. Найімовірніше, відкрилася виразка шлунку.

– І у вас не виникає навіть найменшої підозри, що його могли застрелити?

– Та що ви кажете, сер!

– Перепрошую, – смиренно мовив Пуаро, – але якщо мене не підводить пам’ять, недавно сталося вбивство, що його лікар спершу назвав смертю від серцевого нападу, аж поки констебль не вказав йому на дірку від кулі в голові у покійника!

– Ви не знайдете жодної дірки від кулі на тілі в містера Мелтреверса, – сухо відказав доктор Бернард, – а тепер, джентльмени, якщо це все, про що ви хотіли поговорити…

Ми зрозуміли натяк.

– Гарного вам дня, лікарю, і дуже дякуємо вам, що люб’язно погодилися відповісти на наші запитання. До речі, ви не вважали за необхідне зробити розтин?

– Звісно, що ні, – доктор Бернард почав уже сердитися, – причина смерті була очевидна, і я, як і всі мої колеги, намагаюся зайвий раз не завдавати болю родичам покійного пацієнта.

Розвернувшись, лікар захряснув двері просто перед нашими носами.

– Що думаєте про доктора Бернарда, Гастінґсе? – спитав мене Пуаро, коли ми вже йшли вулицею в напрямку до Менора.

– Гидкий старий пень.

– Я завжди погоджувався з вашими тонкими оцінками характерів, мій друже, – відказав на це Пуаро.

Я підозріливо покосував на нього, але детектив, здавалося, був цілком серйозний. Аж тут його очі хитро заблищали, і він додав: – Тільки коли йдеться про вродливих жінок!

Я кинув на нього холодний погляд.

Коли ми нарешті дісталися до маєтку, двері нам відчинила немолода покоївка. Пуаро дав їй візитку та листа від страхової компанії до місіс Мелтреверс. Покоївка відвела нас у східну вітальню з великими вікнами, а сама пішла повідомити про нас своїй пані. За десять хвилин двері відчинилися, і на порозі з’явилася тонка постать у траурному вбранні.

– Мосьє Пуаро? – нерішуче мовила вона.

– Мадам! – Пуаро зірвався на ноги й галантно вклонився, а тоді кинувся до жінки. – Страшенно шкода, що я мушу тривожити вас. Але що ми можемо вдіяти? Les affaires45, у них немає ні краплі співчуття.

Місіс Мелтреверс дозволила йому провести себе до стільця. Її очі були червоні від сліз, але вони не могли затьмарити її неймовірної краси. Жінці було двадцять сім чи вісім років, вона мала дуже світле волосся, блакитні очі й гарненькі пухкі вуста.

– Ідеться про страхування мого чоловіка, я не помиляюся? Але невже так необхідно перевіряти все саме тепер – одразу після…

– Тримайтеся, мадам. Тримайтеся! Розумієте, ваш чоловік застрахував своє життя на досить велику суму, а в таких випадках страхові компанії завжди намагаються з’ясувати для себе деякі деталі. Вони уповноважили мене виступати від їхнього імені. Повірте, я докладу всіх зусиль, щоб вас якнайменше засмучувати. Не могли б ви переповісти мені сумні події середи?

– Я переодягалася до чаю, коли в кімнату до мене зайшла служниця: в будинок щойно забіг один із садівників і сказав, що знайшов…

Голос місіс Мелтреверс зірвався. Пуаро співчутливо взяв її за руку.

– Розумію. Не продовжуйте! Ви бачилися з чоловіком удень по обіді?

– Ні, після обіду я пішла в містечко, щоб купити марки, а він, мабуть, обходив поля.

– Стріляв у граків, так?

– Так, він зазвичай брав із собою гвинтівку. Я здалеку чула кілька пострілів.

– А де тепер ця гвинтівка?

– Думаю, у вітальні.

Жінка повела нас туди, знайшла зброю й передала її Пуаро, а той уважно розглянув гвинтівку.

– Бачу, було зроблено два постріли, – сказав він і віддав зброю місіс Мелтреверс. – А тепер, пані, чи можу я просити оглянути…

Він делікатно замовк.

– Служниця відведе вас, – тихо мовила жінка, відвертаючись.

Викликали покоївку, і вона провела Пуаро нагору. Я залишився наодинці з красивою нещасною жінкою. Розмовляти з нею чи краще мовчати? Я сказав щось про погоду, вона неуважно відповіла. За кілька хвилин повернувся Пуаро.

– Дякую, мадам, ви були дуже люб’язні. Не думаю, що нам іще раз доведеться турбувати вас із цього питання. До речі, ви знаєте щось про фінансове становище свого чоловіка?

Вона похитала головою.

– Анічогісінько. Я не дуже знаюся на такому.

– Зрозуміло. Тоді навряд чи ви зможете нам розказати, чому він раптом вирішив застрахувати життя. Адже раніше він такого не робив?

– Ну, ми тільки рік як одружилися… Але щодо рішення застрахувати життя, то він чомусь був абсолютно переконаний, що довго не проживе. Мав передчуття, що невдовзі помре. Мабуть, у нього вже раз ставався крововилив, і він знав: наступний стане фатальним. Я намагалася розвіяти чоловікові страхи, але марно. І от, виявилося, що він мав рацію!

Очі місіс Мелтреверс наповнилися сльозами, але вона знайшла в собі сили з гідністю попрощатися з нами. Коли ми йшли до воріт, Пуаро розвів руками.

– Eh bien, от і все! Вертаймося в Лондон, друже. Схоже, цей мішок виявився без кота. Хоча…

– Що «хоча»?

– Є-таки тут одна малесенька невідповідність. Ви помітили? Ні? У житті повно невідповідностей, і той чоловік точно не міг убити сам себе – немає такої отрути, від якої рот наповнився б кров’ю. Ні-ні, я мушу змиритися з фактом, що в цій справі все чисто і ясно… А це хто такий?

Під’їзним шляхом нам назустріч прямував високий молодик. Він проминув нас, не сказавши ні слова й навіть не кивнувши, але я встиг помітити, що його видовжене обличчя було зовсім не бліде, а навпаки, мало бронзовий відтінок, як у людини, що живе в тропічному кліматі. Садівник, який підмітав листя, на мить зупинився, і Пуаро підбіг до нього:

– Благаю, скажіть мені, хто той джентльмен? Ви його знаєте?

– Не пам’ятаю його імені, сер, хоча й чув.