Пуаро веде слідство - Агата Крісті

Рольф вийшов із готелю об 11 : 15. Об 11 : 30 якийсь джентльмен, надзвичайно на Рольфа схожий, зайшов у готель і попросив видати йому скриньку з коштовністю із сейфу. Поставив підпис на документі, ніби ненароком зазначивши: «Підпис вийшов трохи не такий як завжди, але це тому, що я вдарився рукою, коли виходив із таксі». Управитель на це тільки всміхнувся і зазначив, що великої різниці він не бачить. Тоді Рольф засміявся і сказав: «Дивіться не сприйміть мене за злодія й не запроторте у в’язницю. Останніми днями я отримав кілька листів із погрозами від китайця, але найгірше, що сам я теж схожий на китайця – погляньте лишень на мої очі».

– Я подивився на його очі, – продовжив свою розповідь управитель, – і одразу зрозумів, до чого він хилить. Кутики очей того чоловіка піднімалися і скошувалися, як у людей зі Сходу. Спершу я цього не помітив.

– Хай йому лихо! – заревів Ґреґорі Рольф і нахилився вперед. – А зараз які в мене очі?

Управитель поглянув на нього й здригнувся: – Звичайні, сер. Я не бачу нічого китайського. – і справді, у відвертих карих очах, які дивилися на нас, не було анічогісінько східного.

Детектив зі Скотленд-Ярду гмикнув: – А той чоловік був сміливий. Підозрював, що очі можуть його викрити, і вирішив діяти на випередження, звернувши увагу на свою особливість. Він, мабуть, чатував біля готелю і спостерігав за вами, сер, а коли ви відійшли достатньо далеко, пробрався всередину.

– А що ж сталося з прикрасою? – запитав я.

– Її знайшли у коридорі в готелі. З намиста зник тільки один камінь – «Зірка Заходу».

Ми з Пуаро перезирнулися. Історія звучала неймовірно дивно.

Аж тут мій друг скочив зі стільця і сказав із жалем:

– Боюся, користі з мене було мало. А можна побачитися з мадам?

– Вона, мабуть, іще не відійшла від шоку, – відказав Рольф.

– Тоді я хотів би поговорити з вами тет-а-тет, мосьє.

– Звісно.

За кілька хвилин Пуаро повернувся.

– А тепер, друже, гайда на пошту! – сказав він, радісно потираючи руки. – Треба надіслати телеграму.

– Кому?

– Лордові Ярдлі. – Він узяв мене під руку, не даючи більше нічого спитати. – Ходімо хутчіше, mon ami. Прекрасно розумію ваші почуття стосовно цієї жахливої справи. Я показав себе далеко не з найкращого боку! А от ви, якби взялися розплутувати всі таємниці, проявили б себе якнайкраще! Bien! От ми все й визнали. А тепер забудьмо про все та й ходім обідати.

Ми вернулися в квартиру Пуаро аж о четвертій. Із крісла під вікном нам назустріч підвелася якась фігура. Лорд Ярдлі. Він був змучений, а погляд його несамовито блукав по кімнаті.

– Я отримав вашу телеграму й негайно примчав сюди. І послухайте, я був у Гоффберґа, він мені каже, що ніхто не посилав до нас ніякого фахівця, і телеграми вони не надсилали. Ви що, думаєте…

Пуаро підняв руку.

– Прошу мені пробачити! Це я послав телеграму і найняв того чоловіка.

– Ви? Але навіщо? Чому? – промимрив лорд.

– Я просто хотів змусити коліщата закрутитися, – спокійнісінько відказав Пуаро.

– Змусити коліщата закрутитися? Ви про що? – ревнув лорд Ярдлі.

– І в мене все вийшло, – радісно сповістив Пуаро. – А тепер, мілорде, маю за честь повернути вам оце! – драматичним жестом мій друг дістав щось блискуче і простягнув руку: на долоні в нього лежав великий діамант.

– «Зірка Сходу», – прохрипів лорд Ярдлі. – Але я не розумію…

– Справді? – перепитав Пуаро. – Втім, це не важливо. Повірте, було дуже потрібно, щоб діамант вкрали. Я пообіцяв вам, що збережу його для вас, і дотримав слова. Дозвольте мені зберегти цю маленьку таємницю. Прошу, передайте від мене уклін леді Ярдлі й скажіть їй, що для мене велика честь – долучитися до повернення її прикраси. Яка beau temps35, правда? Гарного вам дня, мілорде.

Чемною усмішкою й ласкавими словами мій друг спровадив ошелешеного лорда Ярдлі за двері. А потім повернувся, потираючи руки.

– Пуаро, – сказав я, – зізнайтеся, я божевільний?

– Та ні, mon ami, але ваш розум, як завжди, огортає туман.

– Де ви взяли діамант?

– У містера Рольфа.

– Рольфа?

– Mais oui!36 Листи з погрозами, китаєць, стаття в «Світській хроніці» – усе це породження одного геніального розуму, розуму містера Рольфа! Ці два діаманти, дивовижно схожі один на одного, – опля! – їх не існує. Є тільки один діамант, мій друже! Спершу він належав до колекції лорда Ярдлі, але три роки його власником був містер Рольф. Саме цей камінь украв сьогодні він сам, підвівши очі коричневим олівцем. О, я мушу подивитися якийсь фільм за його участі, він неперевершений актор, celui-là!37

– Але навіщо йому було красти діамант у самого себе? – спитав я спантеличено.

– На те він мав кілька причин. По-перше, леді Ярдлі стала норовливою.

– Леді Ярдлі?

– Пригадуєте, в Каліфорнії лорд залишив її на самоті й розважався окремо. Аж тут нагодився містер Рольф, красивий і романтичний на позір чоловік. Але au fond38 він виявився доволі практичним, ce monsieur!39 Він закрутив голову леді Ярдлі, а потім почав її шантажувати. Позавчора ввечері мені вдалося змусити леді Ярдлі зізнатися в усьому. Вона визнала власну нерозсудливість, і я вірю її каяттю. Але в Рольфа залишилися листи від неї, які можна зрозуміти так, як вигідно йому. Боячись, що дійде до розлучення і в неї заберуть дітей, леді погодилася на всі Рольфові умови. Але власних грошей у неї не було, тому довелося віддати діамант, замінивши його в намисті підробкою. Мене одразу насторожив збіг у даті появи «Зірки Заходу». Усе минуло гладко. А потім лорд Ярдлі вирішив узятися за розум. І тут з’явилася перспектива продати діамант. Підміну одразу виявили б. Тож леді в розпачі написала Рольфу, щойно той прибув в Англію. Актор заспокоїв її й узявся готувати аферу – подвійну крадіжку. Так він мав заспокоїти леді, щоб та нічого не вибовкала чоловікові (цього наш шахрай не хотів аж ніяк), та ще й отримати 50 000 фунтів страхових грошей (ха, а ви про них геть забули!), і водночас залишити діамант собі. І тут свої п’ять шилінгів у цю справу вставив я. Ярдлі дізнаються про експерта, який має оцінити вартість діаманта. Леді негайно організовує крадіжку коштовності – я й не сумнівався, що вона це зробить! Сценарій розігрується дуже успішно. Але Еркюль Пуаро