Пуаро веде слідство - Агата Крісті

– Але ж ми бачили намисто на її шиї! – заперечив я.

– Перепрошую, мій друже. Її рука закривала частину намиста, де саме зяяла дірка від діаманта. А заздалегідь причепити шматочок шовку на двері – з таким навіть дитина легко впорається! Ну і, звісно, щойно Рольф прочитав про крадіжку, він організував власну невеличку комедію. І зіграв її чудово!

– Що ви йому сказали? – мене розбирала цікавість.

– Я сказав, що леді Ярдлі розповіла чоловікові всю правду, і що вона доручила мені повернути намисто, і якщо він негайно не передасть мені діамант, то доведеться вжити всіх необхідних заходів. Ну, і ще кілька вигадок, які в той момент спали мені на думку. Він любісінько мене послухався!

Я на хвилю задумався.

– Але вийшло трохи несправедливо щодо Мері Марвелл. Вона втратила діамант без власної вини.

– Ха! – доволі грубо вигукнув Пуаро. – Вона отримала чудову рекламу. А це все, що потрібно цій красуні! От леді – вона інша. Bonne mère, très femme!40

– Так, – сказав я невпевнено, бо не зовсім поділяв його смаки щодо жінок. – Думаю, це Рольф надсилав їй копії листів із погрозами.

– Pas du tout41, – вигукнув Пуаро, – вона прийшла за порадою Мері Кавендіш, щоб я допоміг їй залагодити її проблему. А потім дізналася, що Мері Марвелл, яку вважала своїм ворогом, вже в нас побувала, і змінила плани відповідно до ситуації, про яку ви, мій друже, самі їй повідомили. Поставивши леді кілька запитань, я зрозумів, що це ви розказали їй про листи, а не вона вам! А леді Ярдлі залишалося лише скористатися тим шансом, що ви їй запропонували.

– Не вірю! – вихопилося в мене, бо слова Пуаро добряче мене зачепили.

– Si, si, mon ami, шкода, що ви не вивчаєте психологію. Леді сказала, що знищила листи? О-ля-ля, жінка ніколи не знищить листа, якщо в цьому не буде крайньої потреби. Навіть якщо знищити його було б справді варто.

– Усе це дуже добре, – сказав я, відчуваючи, як серджуся все більше, – але ви виставили мене справжнісіньким дурнем! Від початку й до кінця! Звісно, легко пояснювати події логічно, коли все вже позаду. Однак усьому є межа!

– Але ви так пишалися собою, мій друже, що я не став руйнувати ваших ілюзій.

– Це неправильно. Цього разу ви зайшли задалеко.

– Mon Dieu! Та перестаньте ви гніватися на пустому місці, mon ami!

– З мене годі! – я вийшов геть, грюкнувши дверима. Пуаро зробив із мене посміховисько, і я вирішив, що його треба провчити. Хай мине трохи часу, перш ніж я йому пробачу! Він навмисно підлаштував усе так, щоб я виставив себе повним дурнем!

Трагедія в Мерсдон-Менорі

Я поїхав із міста на кілька днів у справах, а коли повернувся, то застав Пуаро за спаковуванням знаменитої маленької валізи.

– A la bonne heure42, Гастінґсе, я боявся, що ви повернетеся додому пізніше й не зможете поїхати зі мною.

– Значить, вам підкинули справу?

– Так. Втім, мушу визнати, що вона навряд чи виявиться цікавою. Страхова компанія «Північна спілка» попросила мене з’ясувати обставини смерті містера Мелтреверса, який кілька тижнів тому застрахував у них життя на п’ятдесят тисяч фунтів.

– На п’ятдесят тисяч? – мене ця історія дуже зацікавила.

– Звісно, в договорі був пункт про самогубство. Якби протягом року він убив себе, гроші родині не виплатили б. Містера Мелтреверса ретельно оглянув лікар, який працює у страховій компанії. І хоча клієнта вже не можна було назвати чоловіком у розповні літ, здоров’я він мав, здавалося, цілком добре. А проте в середу, тобто позавчора, його тіло знайшли в полі недалеко від дому – жив він у Мерсдон-Менорі, графство Ессекс. Причиною смерті містера Мелтреверса назвали внутрішній крововилив. І не було б у цьому нічого надзвичайного, якби не літали останнім часом чорні чутки про фінансове становище цього пана. «Північна спілка» отримала найпевніші відомості про те, що Мелтреверс стояв на порозі банкрутства. Отже, все не так просто в цій справі. Мелтреверс мав молоду вродливу дружину, і злі язики кажуть, що він зібрав усі гроші, які в нього ще лишалися, щоб заплатити внесок за страхування життя на користь дружини, а тоді вчинив самогубство. Такі випадки вже бували. Хай там як, мій друг Альфред Райт, директор «Північної спілки», попросив мене розслідувати цю справу, хоч я й не можу гарантувати, що розгадаю загадку. Якби причиною смерті назвали серцеву недостатність, я б міг сподіватися на більше, бо цим діагнозом місцеві лікарі зазвичай намагаються прикрити власну нездатність визначити, від чого насправді помер пацієнт. Але крововилив – причина цілком конкретна. І все ж ми мусимо поїхати туди й спробувати щось дізнатися. У вас, Гастінґсе, є п’ять хвилин, щоб спакувати речі, бо нам уже пора ловити таксі до вокзалу.

За годину ми зійшли з потяга на маленькій станції «Мерсдон-Лі». Нам сказали, що до маєтку Мерсдон-Менор звідси – не більше милі43. Пуаро вирішив, що нам варто пройтися, і ми вирушили головною вулицею містечка.

– Які в нас плани? – запитав я.

– Спершу треба поговорити з лікарем. Я довідався, що тут, у Мерсдон-Лі, він тільки один, доктор Ральф Бернард. Ось ми, до речі, підійшли до його будинку.

Будинок більше нагадував високий котедж. Він стояв у глибині двору, далі від дороги. На металевій пластині на воротах було вигравіювано ім’я лікаря. Ми пройшли стежкою до дверей і подзвонили.

Нам пощастило: була якраз приймальна година, але пацієнти під кабінетом ще не зібралися. Доктор Бернард, сутулий і гостроплечий чоловік у літах, виявився трохи неуважним, але привітним співрозмовником.

Пуаро відрекомендувався і розповів, чому ми прийшли, підкресливши, що страхова компанія має намір розслідувати всі деталі цієї справи.

– Ну звісно, звісно, – дивлячись повз нас, сказав доктор Бернард, – мабуть, такий багатий чоловік застрахував життя на досить пристойну суму?

– Ви думаєте, він був заможний, докторе?

Лікар, здавалося, здивувався.

– А хіба ні? У нього було два автомобілі, та й Мерсдон-Менор – великий маєток, утримання його влітало в копієчку. Хоча, здається, купив він його задешево.

– Я чув, що останнім часом покійник мав фінансові проблеми, – сказав Пуаро, дивлячись лікарю просто в очі.

Але той тільки сумно похитав головою.

– Невже? Справді. Тоді його дружині вельми