Небезпека рецидиву - Кріс Тведт

Літо оселилося і в редакціях газет; журналісти регулярно телефонували мені, щоб довідатись, чи немає якихось зрушень у справі вбивства Майї. Я не мав для них новин. А вони все ж писали про це.

Мені почали надходити листи з погрозами. Для мене це був новий досвід: я вперше працював над карною справою, яка збурила такі потужні емоції в суспільстві. Листи дуже відрізнялися між собою. Одні надходили від анонімів, інші — від конкретних людей з іменами й адресами. Багато листів були від юридично неграмотних людей, однак, на превелике моє здивування, чимало авторів справляли враження дуже притомних й освічених. Тема здебільшого та сама: Альвін Му — монстр і повинен померти, бажано в найжорстокіший спосіб. Я ж, узявши на себе захист монстра, не набагато ліпший за нього. Чимало дописувачів вважали, що я заслуговую такої ж долі. Читання подібних листів гнітило мене, але я старався не брати їх близько до серця. Листи, які надходили до контори, я підшивав до окремої теки — про всяк випадок. Листи, що приходили з домашньою поштою, я складав до шухляди. Гадав, коли назбирається чимало, віднести їх до контори.

Повернувшись одного вечора додому, я застав Карі за кухонним столом. Перед нею лежали купкою листи з погрозами. Вона мала блідий і недужий вигляд.

— Чому ти нічого не розповів мені, Мікаелю?

Я розвів руками.

— Ну, як я міг таке розповідати? То ж хворі люди. На роботі їх ще більше…

Карі закусила губу.

— Вони божевільні! Ти читав, що тут понаписувано?

— Знаю, Карі, але нема чим перейматися.

— Але… гадаєш… гадаєш, вони можуть бути небезпечними? Може, треба звернутися до поліції?

Я підійшов до неї, обійняв, сказав, що такі речі звичні при розгляді подібних справ, що нічого страшного немає і не варто сушити собі голову дурницями. Однак Карі притихла й ходила замислена весь вечір. Ми дивилися новини по телевізору. Раптом вона глянула на мене й випалила:

— Ненавиджу цю справу. Ненавиджу!

Я теж відчував щось схоже, тож міг лише пообіцяти, що все скінчиться за якихось кілька тижнів. Карі глянула на мене поглядом, у якому зблиснула начеб недовіра, і пішла спати.

До розгляду справи в суді залишався тиждень, і тиск преси відчувався несамовитий. Ще ніколи я не зазнавав нічого подібного. Мій телефон розривався, здебільшого вечорами, а я не мав, що їм сказати. Зазвичай мене тішила увага журналістів, я намагався розмовляти з ними напористо й оптимістично, але не тепер. Цього разу я не міг змусити себе до оптимізму. Не бачив перспективи виграшу в суді.

Я відвідував Альвіна три дні поспіль, щоб підготувати його до свідчень. Посилений натиск преси відчувався і в тюрмі. Альвінові погрожували інші арештанти, тому, задля безпеки, його перевели до одиночної камери.

— Пусте! — пирхнув він, зухвало дивлячись на мене. — Я не боюся!

Я йому не повірив.

Під час останніх відвідин Альвін запитав, як я оцінюю його шанси. Уперше про таке запитав. Більшість клієнтів не дають спокою ні на мить.

— Є одна проблема, Альвіне. Ймовірність, що тебе засудять, величезна. Мусиш бути готовим до цього.

Не знаю, якої реакції я сподівався, але його усмішка мене вразила. Весела, майже пустотлива.

— Цього не станеться!

— Звідки така впевненість?

Альвін лише похитав головою, далі усміхаючись. Я не допитувався. Давно звик до його непередбачуваності та ірраціональності. Натомість ми ще раз повторили всі головні моменти його свідчення. Справа посувалася дуже в'яло. Альвін не міг зосередитися. Багато разів він ціпенів, втупившись відсутнім поглядом у якусь точку й не відповідав на запитання. За годину я здався.

— Це безсенсовно, Альвіне. Не знаю, про що ти думаєш, та зовсім не про те, що треба.

— Знаю, але мені набридло. Ми все це переговорили вже сотні разів.

— Гаразд, — зітхнув я. — Сьогодні досить. Але в понеділок ти повинен бути зібраним та уважним.

Я їхав автом додому, а з голови мені не йшли думки про Альвіна. Я ні на мить не вірив, що він зуміє справити добре враження на присяжних. Чоловік аж ніяк не дурний, однак він ніби не розумів або не хотів розуміти найелементарніших юридичних принципів та механізмів, зрозумілих для решти людей. Альвін легко давав собі раду з складними судженнями. Я ніколи не вірив у його божевілля, але був певен, що в нього не всі вдома. Важка мене чекала справа.

У неділю ми з Карі вибралися на довгу прогулянку в гори. Погода була мінлива: то припікало сонце, то періщив дощ. Наступного дня мав початися розгляд справи в суді, тож я подумав, що після фізичної втоми зможу легше заснути звечора. Але сталося, як завжди. Досить було думці про безсоння ковзнути десь краєм свідомості, як те безсоння вже було гарантоване.

Зрештою, я встав з ліжка, сів у еркері з філіжанкою какао.

За вікном ніч повнилася тінями. Думки — якісь окремішні, не пов'язані між собою фрагменти без сенсу і мети — шугали вихором туди й сюди. Я ніби марив наяву, а якоїсь миті мене раптово огорнув панічний страх, від якого наче вітром здуло всі думки й відчуття; мене вкинуло в піт, я тремтів немов у пропасниці. Потім напад минув, однак неспокій не покинув тіла. Я так