Небезпека рецидиву - Кріс Тведт

— Мене цікавить лише одне, — почав я. — Того дня, коли все сталося… Чому вона гуляла в парку? Хіба Майя не мала бути в школі?

— Мала, звісно.

— Вона прогулювала уроки?

— Так.

— Чому?

Запала тиша. Ганс Ґудвік сидів, втупившись поперед себе невидющим поглядом, а я не був певен, чи розчув він моє запитання.

— Ми посварилися, — раптом озвався він.

— Хто посварився?

— Майя і я.

— Вона прогуляла заняття, бо ви посварилися? Що стало причиною сварки?

— Усе. Усе, за що можна сваритися з підлітком. Коли вона має приходити додому ввечері, прибирання своєї кімнати. Отаке…

Ганс Ґудвік уперше обернувся до Альвіна й глянув на нього.

— Останній спогад про мою доню — це наша сварка, ми стоїмо в коридорі й кричимо одне на одного. Останні мої слова були про те, що вона безсоромна, ледача й ні на що не здатна.

Він підняв руку, тицьнув пальцем убік Альвіна, голос його набрав сили, завібрував, мов скрипкова струна.

— То був останній спогад. З його вини. Ти в цьому винен. Я убив би тебе своїми руками, якби міг!

Я глянув на Альвіна. Усі в залі подивилися на нього. Він сидів, здавалось, геть незворушний. Не певен, чи так воно було насправді, але мені привиділася тінь усмішки навколо його губ. Більше запитань я не мав. Судова розпорядниця взяла Ганса Ґудвіка за руку й звела з місця для свідків, та так обережно, ніби боялася, що він розсиплеться на друзки, якщо потиск буде сильнішим.

Того пообіддя я почувався геть пригніченим. Думав, що ми запросто зможемо допомогти засудити Альвіна Му: я — своїми дурними запитаннями, а він — нестерпною поведінкою.

Мені не давала спокою думка, у який спосіб прокурор збирається доводити, що саме робив Альвін у день убивства. Тепер я зрозумів. Спершу з'явився молодий співробітник з Головного управління кримінальної поліції з плакатами й указкою. Пояснюючи, він тицяв указкою, показував, де саме проходив Альвін (за його ж словами), коли саме він перебував у тому чи тому місці, хто іще на той самий час гуляв тими доріжками й міг бачити відповідача. Роз'яснення були нудними, та водночас дуже елегантно поданими, зрозумілими для присяжних. Потім два дні відбувалися допити свідків, усіх, хто гуляв того дня у парку, хто бачив Альвіна, бачив, як він прямував до місця злочину й тих, хто мав би бачити його на виході з парку, але не бачив.

Це насувалося невідворотно, як природна катастрофа. Поступово вибудовувалася цілісна картина; поволі, однак впевнено в присутніх у залі зникали будь-які сумніви, що Альвін бреше про свої пересування того дня.

Я щосили намагався запобігти катастрофі. Длубався у деталях. Допитувався у свідків про інших відпочивальників, яких вони мусили бачити, але не могли їх згадати. Дехто губився, інші не давали збити себе з пантелику, та я знав, що це не надто допоможе. Деякі свідки оберталися до Альвіна, приглядалися до його дивного, плаского обличчя, лискучого й безволосого, і казали кожен на свій лад, проте на загал одне: «Так, я міг би щось забути, але тільки не його!»

Усе скидалося на бійку з вітряками. Я пітнів, зі шкіри пнувся, але удача вислизала мені з пальців. Я не міг гідно відбивати ударів, мої докази не трималися купи; коли ж наставала моя черга ставити запитання свідкові, відчував, як присяжні дивилися на мене похнюплено й втомлено.

Свідки були різні: поліцейські, техніки, але бракувало головного свідка. Жодний не міг переламати ходу справи. Напередодні арешту Альвін щось спалив у грубці. Серед попелу знайшли рештки пластмаси й паперу, але неможливо було сказати однозначно, що воно таке. Це могли бути бахіли на взуття і захисний паперовий халат або… щось інше. Волоски на светрі Альвіна належали Майї. Можливо, вони потрапили на светр, коли вони розмовляли на лавочці. Може, так, а може, й ні. Ніщо прямо не вказувало на Альвіна, як на вбивцю. Лише відчуття, що все поволі змикається навколо нього, навколо нас — так западає темрява осінньої ночі, непомітно, але невпинно.

Коли я по обіді, після того, як прокурор допитав останнього свідка, повернувся до контори, на мене чекала молода жінка. Я спробував відкараскатися від неї, але секретарка на рецепції сказала, що жінка сидить у приймальні вже дві години.

— Каже, має інформацію по справі, — прошепотіла секретарка. — У справі Альвіна Му.

Я уважно розглядав відвідувачку по інший бік свого письмового столу. Вона відрекомендувалася Ніною Гаґен. На мій погляд, їй було ледь за тридцять. Непримітно вбрана в сіре пальто, чорні штани й чорний светр. Гарна фігура, повні груди, наскільки я міг побачити з-під пальта, приваблива, хоч і не красуня. Трохи завеликий ніс, надто м'яке підборіддя, зате пухкі уста й великі сіро-блакитні очі. Жодних прикрас, ані сліду косметики. Вона сиділа на стільці, випрямившись, склавши руки на колінах, і трохи здивовано дивилася на мене.

— Чому я не пішла до поліції? А що, треба було?

— Так було б правильно.

— Я не знала… я побачила в газеті, що ви адвокат у цій справі. Це ж так, правда?

— Правда. Але чому ви не прийшли раніше, якщо маєте