Небезпека рецидиву - Кріс Тведт

— Дорогою додому я зустрів дівчину. Чи радше молоду жінку. Приблизно мого віку або трохи молодшу.

— Це саме ти сказав на допиті, — кивнув я. — Але жодна молода жінка не згадала й словом, ніби бачила тебе на виході з парку.

— Зате я бачив! Вона зупинила мене і про щось запитала, здається про дорогу, як кудись дістатися.

— Де ти її зустрів?

Альвін показав на карті.

— Ось тут начеб. Між цим й оцим місцем.

— Ти десь покидав стежку, щоб скоротити шлях чи зрізати кут?

— Так, в одному місці. Гадав скоротити шлях, але вгруз у болоті, мусив вертатись.

Я погортав справу.

— Чому цього немає в стенограмі допиту?

— Я начеб говорив поліції… Так, точно говорив!

— Добре, згодом прочитаю уважніше. Інші відхилення від маршруту?

— Ні. Хіба що… люрив.

— Що?

— Один раз зійшов з доріжки справити потребу. Заховався в кущах, щоб випадкові перехожі не побачили.

— Про це теж немає ані слова.

— Ні? Мабуть забув сказати.

— OK.. Ще один момент. Ти вже маєш судимість за зґвалтування. Прокурор скористається нею сповна.

Обличчя Альвіна спотворила гримаса роздратування, ніби в несправедливо ображеної дитини.

— Чому? Я вже за те відсидів!

— Тема актуальна…

— Вони брешуть. Баби завжди брешуть. Доб'ються свого, а потім брешуть на суді. Так і першого разу було!

— Якого першого разу? Тут згадується лише про одне зґвалтування…

На його губах заграла тріумфальна усмішка.

— Ще б пак! Ось бачиш… То було ще в дитбудинку… одне дівчисько заклало мене, ніби я її зґвалтував, але тоді справу закрили. Ніхто їй не повірив.

— Ти про це не казав на допиті, Альвіне.

— А навіщо? І так відомо, які ті дівки брехливі!

Мені аж руки опустилися, я намагався пояснити Альвінові своє розчарування, намагався змусити його усвідомити, як треба правильно поводитися у суді. Він слухав, кивав, однак я його, здається, не переконав.

Коли я підвівся, щоб іти геть, він раптом подивився на мене з новим виразом в очах і поцікавився, чому я не взяв з собою усіх документів справи. Я відповів, що вони надто важкі, я не зміг би їх донести.

— А чому ти питаєш?

Альвін пересмикнув плечима.

— Просто хотілось би на них глянути.

— Там багато паперів. Я братиму лише необхідне для кожної нашої зустрічі.

— Ага, — Альвін трохи помовчав. — Ти бачив фото?

— Майї? Так.

— Вони… вони, мабуть, жахливі… — сказав він, але полиск в його очах і погано погамоване при цьому збудження, викликали в мене тривогу й відразу.

Надворі лив дощ, великі краплі тарабанили по даху авта й за мить обернули вулиці на маленькі ріки. Я промок наскрізь, доки здолав короткий шлях від воріт тюрми до автівки. Температура повітря за кілька годин впала майже на десять градусів, і я трусився від холоду, повзучи слимаковим ходом дорогою.

Вдома я застав на кухні записку від Карі. Вона поїхала до своїх батьків, які жили на маленькому острові за годину їзди від міста, і планувала погостювати в них кілька днів. Записка підписана трьома хрестиками. Ліпше вона зателефонувала б мені на мобільний. У холодильнику стояли рештки холодної вечері. І холодне пиво з іще однією цидулкою від Карі: «Для розради в самотності».

Тепла погода трималася далі. Упродовж кількох днів небо по обіді затягувалося хмарами, з хмар проливався дощ, а вже за дві години знову розпогоджувалося і парило. Від липкої вологості в повітрі люди пітніли й ставали дратівливими.

Одного ранку я одягнув шорти й футболку, озброївся картою та секундоміром і подався проінспектувати ситуацію на місцевості, де вбили Майю. На вузьких, звивистих гравійних доріжках під деревами було, здавалось, ще задушливіше. Я майже не зустрічав людей, певно, усі, хто мав відпустку, поїхали до моря.

За кілька хвилин мене вже не видно було з вікон будинків. У лісі панувала тиша, навіть віддалений гул шосе сюди не долинав. Чутно хіба дзижчання комах та безладне цвірінчання пташок.

Майже рік тому стежками, якими зараз простую я, ходив убивця. Я намагався уявити, як він почувався, у якому душевному стані перебував. Він мав бути заведений до краю. Я не мав сумніву, убивство планувалося заздалегідь. Занадто добре було воно підготовлене, щоб вважати його імпульсивним вчинком. Ножі, липка стрічка, захисний одяг — усе треба було запакувати в наплічник перед виходом з дому. Важко уявити, що керувало вбивцею. Сексуальне збудження у передчутті того, що мало статися, — однозначно, і, мабуть, страх та відчай. Можливо, він ще не все