Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

Романов розробив власну стратегію помсти. Він розумів, що поки батько негідника перебуває в орбіті московської влади, вбивати його єдиного сина було б самогубством. Тому вирішив прискорити падіння того з владного п’єдесталу столиці СРСР.

В один з погожих осінніх днів 1988 року на стіл начальника КДБ Москви ліг списаний акуратним почерком аркуш паперу. А потім ще один. За ним третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий… Загалом, таких листів було дев’ятнадцять. Усі вони свідчили про біду. Зраду. Аморальність номенклатурщика, яка кидала тінь на партію та її членів. Цього не можна було допускати. І КДБ прослідкував, аби все залишалось у таємниці та закінчилось тихо.

За партійним босом, який до того ж мав невдаху сина, приїхали уночі. Зранку його вже судили і відправили в далекий табір, аби звідти, з лютого та холодного Сибіру він міг згадувати своє бельгійське кохання, ту милу дівчину, яка насправді була агентом Романова, завербованою ним наприкінці 1986 року, коли самому Матвію виповнилося тільки-но двадцять п’ять років.

Коли ж перепону було прибрано, а дорога до вбивці сестри стала чистою, він пішов за ним слідом, створюючи шалений психологічний тиск, який мав дати очікувані Романовим результати.

За півроку так і сталося. Переслідуваний невідомими, битий не раз хуліганами, загнаний в кут милим дільничним, якому Романов повідав таємницю батька негідника, одного дня молодик вийшов на балкон своєї квартири, глянув у сіре небо, потім вниз, переліз через перила і зробив крок у пустоту.

Після люди казали, що його довго відшкрібали від асфальту, адже приземлився він украй невдало, розбивши голову, а вже потім усе його нікчемне тіло.

Дивним чином смерть убивці сестрички не принесла жаданого спокою або ж сатисфакції Матвію Романову. Він це зрозумів десь за рік по випадку, коли перебував у Нідерландах, конструюючи невеличку мережу агентів, які могли б давати інформацію, пов’язану з морем. Блукаючи вулицями голландських портів, Романов мріяв про інше життя, інакшу долю, події, які з ним ніколи не траплялися і вже не трапляться. Він задавався питанням, чому народився в сім’ї свого батька, а не якогось там академіка чи дипломата? Чому з усіх точок на мапі світу йому судилося жити в СРСР? Чим завинив він ще до свого народження, аби втратити всіх, кого любив і з ким жив поруч?

Не знаходячи відповідей, Романов почав шукати їх у пляшці з віскі, до якого приохотився за два роки перебування у Західній Європі. Він пив, а потім довго не міг прийти до тями, приймаючи холодний душ та запихаючи в себе таблетки. Матвій почав втрачати основні якості розвідника-нелегала, а саме: пам’ять, зосередженість, увагу та відповідальність.

Біда сталася навесні 1991 року. Він запив і забув про зустріч із важливим агентом, а коли згадав, то, поспішаючи, намагався вийти на зв’язок з агентом відкритими каналами, чим скоротив шлях останнього до в’язниці. Скандал тоді спромоглися владнати, але Матвій міг забути про подальшу службу в органах державної безпеки. Проти нього навіть відкрили кримінальну справу, але трапився серпень, ГКЧП і його справа загубилася у хаосі розпаду радянської імперії.

Опинившись у Москві, Романов зрозумів, що звичний для нього світ розсипався. Не стало ідеалів, зникли цінності, прийшли розпуста і невиправдана жорстокість. Люди перетворились на злих істот, ладних убивати одне одного за долари, яких ніяк не могло вистачити на всіх. Починалися буремні дев’яності, і він був змушений прилаштовуватися до нових умов, жити за новими законами, вірити в зовсім інші ідеали. І це було не просто.

Спершу потрібно було визначатися з роботою.

Матвій розумів, що нелегальна розвідка назавжди зачинила для нього свої двері. Вона не пробачала помилок, тим паче дурних помилок, властивих нервовій жінці або ж неврівноваженому молодику, але аж ніяк не офіцеру спецслужб могутньої країни. Потрібно було щось робити та заробляти собі на життя.

В ту саму мить, коли закінчувався неймовірний 1991 рік, Романов згадав, що знає мови. На цьому вирішив і грати.

У перші роки дикого капіталізму, що розквітав на уламках комуністичної імперії, як гриби після рясного дощу повиростали різного роду та спрямування комерційні установи. І багатьом з них були потрібні перекладачі – люди, що досконально володіють мовами інших країн. Романов був саме таким.

Новим представникам такого ж нового класу на пострадянському просторі, яких породжувала ілюзія ліберальної демократії, було байдуже до минулого людей. Вони ввесь час дивились у майбутнє, розуміючи, що тільки веселе теперішнє відкриває їм манливу дорогу уперед.

Романова узяли до однієї експортної компанії, яка потребувала відкриття нових рахунків у милих, непримітних, старих, потужних банках Західної Європи. Матвій мав перекласти тільки певні документи, але він ризикнув і сказав директору, що міг би організувати та реалізувати увесь процес.

– Тобто, увесь? – директор дивився на нього здивовано, з відвертою насторогою.

– Від початку і до самого кінця. «Під ключ», як-то кажуть.

– Ви думаєте, що я вам довірю свої гроші? – дратівливо запитав директор.

– Я не потребую ваших грошей. Це вам потрібні мої знання та вміння.

Сказавши це, Романов сів навпроти директора і розповів йому свою історію. Той довго його слухав, не перебивав, а далі мовив:

– Ви справді знаєте Західну Європу?

– Знаю.

– І зможете зберегти таємницю?

– Як усі таємниці мого життя.

– Чому я повинен вам вірити?

– Ми тому і домовляємось, що винен вам тут я. У скрутну хвилину ви дали мені роботу. Я звик бути вдячним.

– Чи, може, не любите бути винним?

Романов підвів очі, і з того погляду директор зрозумів, що мав рацію.

– Гаразд, – сказав він. – Я довіряю вам реалізацію цієї справи. Але пам’ятайте, що ми будемо пильно слідкувати за вами.

У нього все вийшло, тож директор був задоволений. Він запропонував Матвію нову посаду – помічника з особливих доручень, і Романов уже приступив до виконання своїх обов’язків, але не переставав відчувати, що не отримує насолоди від життя, внутрішнього задоволення тією справою, яку робить. Крім того, душу шкрябало фіаско з бельгійським агентом. Він підвів державу, підвів свій народ, якому, власне кажучи, було байдуже до того випадку, але Романов думав інакше. Тому перша чеченська кампанія стала для нього спасінням, шансом на реабілітацію, новою метою життя, затаврованого трагедіями від самого його початку.

І тут він себе знайшов. Романов змивав «власну ганьбу», як він то тлумачив, кров’ю