Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

Він притис обличчя до міхів баяна і протяжно скреготнув зубами. Правик не одразу й збагнув — людині чи інструменту належить цей звук.

— На чому ви посварилися?

— Дві півлітри сливовиці в нього попросив. А він по п'ять гривень на кожну згори накинув. Наче я з шабашки вернувся і грошам ліку не знаю. Ну, я й згадав йому все… І те, як покривав його, коли він начебто на сесії їздив, а насправді в клуні балахристив з одною молодичкою. І те, як він у дітей скуповував за безцінь гриби та ягоди, а сам австрійцям здавав… Як роками, поки йому ребро не зламали, ошукував роботяг — укладав договори в Росії і за це здирав більше, ніж кожен з них мав за місяць каленицької праці. Я вже не кажу про те, скільки він сільських дівчат перепсував, лисий огир… Гроші на простирадлі провітрює, щоб не підпліснявіли — сам бачив — а мені пошкодував пляшку. Підлота він, смердюча підлота. Перепрошую, звичайно.

— А ви б не пили з самого Божого ранку.

— Та не для себе я просив. Худрада мала вирішувати, кого відібрати на обласний огляд. А відбір, знаєте, який? Передове село — отже, передова й художня самодіяльність. Є хліб — є й пісня. А наше село тільки черешневими садами та ще сороками славне. Зате співають дівчата гарно.

— Все-таки їдете на обласний?

— Їдемо, — зітхнув завклубом.

— Без Цвакової горілки.

— Дайте спокій, пане слідчий. Намолов я вам тут зопалу.

— Краще б намололи раніше.

— Злякався. Це ж треба: вранці пригрозив убивством, а через кілька годин того знайшли з проломленим черепом. Себе злякався. Містика якась. Цілу ніч не спав, місця собі не знаходжу. Не стримався, остограмився, перепрошую… Але ви… ви вірите, що це не я?

— Я вірю дактилоскопії і трішки Ломброзо.

— А це хто?

— Італійський психіатр і криміналіст. Він окреслив тип людей, що схильні до скоєння злочинів. За біологічними ознаками ви в цю рамку не влізаєте.

— Слава Богу. Бо я вже почав самого себе підозрювати. Нерви.

— Нерви спиртним не лікують, Дорофею. І затямте: поразка починається з тої миті, коли ти подумав, що програв. А тепер показуйте своє хазяйство.

Смеркалося, коли повернувся Бучин.

Важкий день стер з його обличчя бронзову свіжість. Кинув на стіл жменю паперових трубочок, стомлено гепнувся в плетене крісло. Прикрив долонею очі.

— Люди гиркаються. У селі вбивство, а я помийницями їх лякаю. Біласів одинадцятеро, тобто глав сімей. Декотрі на заробітках. Один шоферує на дальнобої. Один у лікарні. Всі інші розписалися. Та щось не віриться мені, товаришу майор, що це міг зробити хтось із них. Прості робочі люди. І поводяться звично, нічого підозрілого.

— Знаєш, сержанте, один убивця двох людей, коли ми за ним прийшли, просив лагідно: «Дозвольте мені сісти у вашу машину трохи далі від дому. Ви незабаром спіймаєте справжніх злочинців, вибачитесь переді мною, підете собі, а мені жити тут. Що про мене подумають сусіди, коли побачать, що я поїхав у супроводі міліції?» На початку судового засідання він палко вигукнув: «Вимагаю викрити справжніх убивць і якнайсуворіше їх покарати!» А на третій день зізнався.

Бучин шарпнувся в кріслі:

— А якщо в цьому випадку зізнаватися нікому?!

— Тобто як?

— А біс його знає, Леоніде Петровичу. Ви любите Конан Дойля?

— Не знаю. Давно не читав.

— В одному з оповідань про Шерлока Холмса викрали призового коня. Злодій при цьому вбив тренера. Підозрюється чимало людей. А Холмс виявив, що тренера вбив сам кінь…

Правик весело зареготав:

— Молодець Конан Дойль! Не Холмс, а Дойль. Ми ж у даному випадку шерлоки холмси, хоч це й звучить тривіально, і спрощувати собі роботу фантастичними версіями не маємо права.

— Чому ж? А може, Цвак хотів покласти попільницю на шафу, а вона зірвалася і… Або просто бавився нею, підкидав над головою і ловив…

— Годі, Вікторе. Дочекаємося завтрашньої експертизи. Ти стомився, ходімо підвезу тебе.

Ніч зустріла їх мирним сюрчанням коників і жаб'ячим кумканням. Машина, напечена за день, вкрилася краплинами роси. Правик відчинив дверцята зсередини, але Бучин сідати не квапився.

— У мене, товаришу майор, постійно стоїть перед очима той червоний том Дюма. Ну чисто мана якась. Бачив я вже цю книжку, бачив недавно… до того, як ми шафу відкрили! А де — не можу пригадати. Десь мигнула перед очима… Але де?.. Набігаєшся по селу, спробуй згадай. От і сушу собі голову.

— Даремно. Якщо безупинно щось згадувати, не згадаєш. Дай мозку спочити. Сідай.

— Спасибі, я пішки.

— Тоді на добраніч. Вранці зустрінемось.

Правик розумів стан Бучина. З ним також інколи траплялося подібне. Здавалося, що деякі ситуації, розмови, відчуття, навіть запахи вже траплялися йому раніше. Усе було достеменно так, як цієї миті. Коли мозок працює в одному напрямі, то народжує жадане, очікуване, маленькі галюцинації… А що, коли Бучин і справді десь бачив той злощасний том?

Завів двигун, зачекав, поки нагріється. У вікні сусіднього будинку хитнулася фіранка, визирнуло знайоме жіноче обличчя. Він посміхнувся білявці, але вона одразу ж відійшла від вікна.

Затія з рейдом по Біласах виявилася марною. Жодні з відбитків пальців не збіглися з тими, що на попільниці. А Цвак не приходив до тями.

Уранці Бучин, ніскільки не посвіжілий за ніч, нервово м'яв формений кашкет. Майор широкими кроками міряв кімнату, розмірковував:

— Напис на формулярі може й не бути прізвищем. Бачиш, після слова «Білас» — крапка. Отже, це може бути скорочення. Біласенко, Біласюк…

— Немає таких у селі. Але я знаю, що робити. Ось прочитайте, товаришу майор, — простяг видертий з блокнота аркушик.

«Оголошення. У зв'язку з переінвентаризацією бібліотечного фонду просимо всіх читачів терміново здати книжки. Прийом щодня до 23.00».

— Запустимо по селу такі оголошення. Якщо формуляр убивці тут, він повинен принести Дюма. Побоїться приховати, прийде як миленький. Годиться такий маневр?

— Годиться, — кивнув Правик. — Принаймні це ліпше, ніж збирати по селу відбитки пальців. Що ж, я буду за бібліотекаря, заодно й порозпитую читачів. А ти проведи бесіду в таборі праці й відпочинку. Поцікався, що читає шкільна юнь, чи любить Дюма… Розумієш, до чого веду? Підліток не пропустить книжку про мушкетерів.

Дільничний рішуче підвівся.

— Де тут беруть воду? — несподівано запитав майор.

— Хочете пити? Я мінералки принесу.

— Ні, просто не бачу у дворі