Мене називають Червоний - Орхан Памук
З отим смиренням я сидів і доводив до пуття ілюстрацію з «Сурнаме», де йдеться про церемонію обрізання наших султаничів. На малюнку зображено, як єгипетський бейлербей дарує на червонім оксамиті дітям султана помережану золотом портупею та шаблю, оздоблену рубінами, смарагдами й лазурним камінням; дарує також корабель. А ще підводить до них за золоту вуздечку гонористого, баского, швидшого за громовицю арабського жеребця, його шерсть вилискує ясніше за срібло, на носі — біла зірочка, стремена — тонкі й інкрустовані хризолітом, а зверху на коні — сідло з червоного оксамиту, розшите сріблом-золотом та інкрустоване рубінами, викладеними у формі сонця. Сторінку я розмітив сам, а учням велів зобразити коня, шаблю, султаничів, послів, що на них дивляться. Тепер то ліворуч, то праворуч орудував на сторінці пензлем. Деякі листочки чинара на Ат-майдані забарвив у фіолетове. Ґудзики посла татарського хана зробив жовтими. Якраз наносив дещицю сухозлітки на вуздечку коня, аж тут постукали в двері. Я припинив роботу. Це був хлопчик-гонець з палацу. Мене викликав головний скарбничий. Мої очі приємно запекли. Я стромив у кишеню каптана окуляр і вийшов з юнаком.
Як добре прогулятися вулицею після затяжної роботи! Світ здається дивовижним, новонародженим, неначе створений Аллахом тільки вчора.
Мимо пробігав пес, він був набагато значиміший, аніж усі його зображення. Я побачив коня, відтворюючи якого мої маляри вкладають у зображення більше смислу, аніж існує в природі.
На Ат-майдані мені впав у вічі чинар. Це був той самий чинар, чиї листочки я щойно забарвлював у фіолетове.
Ось уже два роки я змальовую врочисті події на Ат-майдані. Тож, минаючи його, йшов неначе власним малюнком. Ми звернули в маленьку вуличку. Якщо це зобразити в європейському стилі, то опинимося за межами рамки й малюнку; якщо — в нашому стилі древніх ґератських майстрів, то вийдемо туди, де нас видно Аллахові; а якщо малювати, як китайці, то ми ніколи не потрапимо за межі зображення, бо китайські роботи нескінченно тягнуться вдалину.
Хлопчина не повів мене в «стару кімнату» Дивана, де ми з головним скарбничим колись домовлялися про зарплатню, яку нам мають виплатити, подарунки, котрі маляри готують для падишаха, книжки, розписані страусячі яйця, говорили про здоров'я та душевний стан майстрів, про постачання необхідних нам фарб, сухозлітки та інших матеріалів, про звичні скарги й прохання, про бажання, настрій, радощі й повеління володаря світу, нашого падишаха; а ще ми точили теревені про мій зір, лінзи, біль у попереку, негідника-зятя головного скарбничого та його сіро-чорного смугастого кота. Ми тихо ввійшли в сад Хас і нишком, обережно, ніби роблячи якийсь злочин, спускалися до моря, минаючи мовчазні дерева. «Підходимо до Яли Кьоскю, отже, я зустрінуся з падишахом, він — там», — подумав я. Ми вже були на узбіччі, ступили ще три-чотири кроки й крізь аркові двері зайшли в кам'яну будівлю за човнярським причалом. З печі долинав запах свіжого хліба. Я побачив придворних стражників у червоному вбранні.
Головний скарбничий і начальник султанської варти в одній кімнаті! Янгол і шайтан!
Начальник султанської варти, який ім'ям падишаха страчує й катує людей, немилосердно їх б'є під час допитів, виколює очі та знущається над ними фалакою, любо-мило до мене усміхнувся. Так, наче ми з ним — у тісній кімнатці караван-сараю і він мій товариш по ночівлі й збирається розповісти якусь дотепну історію.
Однак розповідь почав не начальник варти, а головний скарбничий:
— Рік тому наш володар велів мені видати одну книгу, як подарунок від нашої посольської делегації. Його Величність зажадав, щоб праця над книгою трималась у великому секреті, — якось зніяковіло почав він, — через цю таємничість наш ефенді, який надзвичайно захоплюється твоїм хистом, не захотів робити тебе причетним до цієї справи й уважав недоречним замовляти книгу своєму майстру через головного історика Локмана. Вони схвально поставилися до вашої роботи над «Сурнаме» про церемонію обрізання султаничів і вирішили, що для вас вистачить і її.
Спершу, зайшовши до кімнати, я з жахом подумав, що якась паскуда оббрехала мене перед падишахом: мовляв, цей малюнок — безбожний, а в тому — Вас висміюють, і тепер мене піддадуть тортурам, наплювавши на мій похилий вік. Натомість головний скарбничий старавсь піддобритися й прихилити до себе, бо падишах замовив книгу комусь іншому, а не мені, його слова були солодшими за мед. Я слухав уже добре мені відому історію про книгу Еніште. І нічого нового не почув. Плітки теж були старі як світ: і про ерзурумійця Нусрета-ходжу, і про ворожнечу в малярському цеху.
Я поставив для годиться одне запитання, на яке й так знав відповідь, — хто займається книгою.
— Вам відомо. Нею займавсь Еніште-ефенді, — промовив головний скарбничий, і, дивлячись мені у вічі, додав: — Він помер не своєю смертю. Його вбили. Ви це знали?
— Ні, не знав — по-простому, наче дитина, сказав я й замовк.
— Падишах страшенно розгніваний, — вів далі головний скарбничий.
Він був ідіотом — отой недолугий на прізвисько Еніште. Обдаровані маляри насміхалися з нього: він був скорше одержимий, аніж розумний, у нього було більше безглуздої напористості, ніж знань. Ще на похороні мене точив хробак сумніву: як його вбили?
Головний скарбничий розповів. Жахливо! Господи мій, захисти мене! Хто?!
— Падишах велів чимшвидше закінчити «Сурнаме» та цю книгу, — говорив головний скарбничий.
— Є ще одне розпорядження Його Величності, — урвав того начальник султанської варти, — розшукати злого ібліса, якщо той душогуб-мерзотник з малярського кола, і піддати його тортурам — у науку всім, аби більше нікому не кортіло перешкоджати виданню падишахових книг та вбивати художників.
Лице начальника варти збуджено запалало, він уже смакував муки злочинця.
Як я зрозумів, падишах доручив їм обом це завдання недавно й одночасно, він змусив двох людей, котрі не приховують своєї ненависті один до одного, займатися спільною справою. Я не просто був у захопленні від повелителя, я відчував, що люблю його. Хлопчик приніс каву, ми сіли.
Мова йшла про вихованця Еніште-ефенді. Він опікувавсь одним сиротою, що тямиться на малярстві та книгах. Звати — Кара. Чи знайомий я з ним? Я змовчав. Нещодавно на запрошення свого дядька він повернувся з Персії, де служив у Серхата-паші, до Стамбула (начальник султанської варти кинув
