Мене називають Червоний - Орхан Памук

Мене гукнули не швидко. На мить я збентежився. Назустріч мені вийшов ткач оксамиту, на його обличчі застигли подив і повага, мене це насторожило. Заходити всередину було лячно, здавалося, що не зможу зронити ані пари з уст.

Там сидів чоловік. На голові мав помережаний серпуш[158], такі носять тільки візири; то був головний скарбничий. Він розглядав мініатюри, взяті в мене секретарем, розклавши їх на підставці для книг. Я так боявся, наче сам їх малював. Поцілував поділ його вбрання.

— Синку, мені не почулося? Твій дядько помер?

Мені заціпило — чи то від хвилювання, чи від почуття провини, я лише закивав у відповідь головою. Потім сталося те, чого й не припускав: мені на очі навернулася сльозина й повільно-повільно скотилася щокою під співчутливим та розгубленим поглядом головного скарбничого. Не знаю. Поява головного скарбничого, який залишив падишаха, щоб поговорити зі мною, саме моє перебування в палаці, можливість аж так наблизитися до падишаха — це дуже вражає. За тою сльозинкою закапали інші, вони потекли струмочками, я вже навіть більше не соромився.

— Поплач, синку, якщо хочеться, — промовив головний скарбничий.

Я плакав навзрид. Думав, що подорослішав за ці дванадцять літ, досяг зрілості, але коли опиняєшся так близько до падишаха, серця держави, то відразу перетворюєшся на дитину. І мені було байдуже, що мої ридання чути сріблярам за дверима, ткачам оксамиту. Тепер я знав, що про все розповім головному скарбничому.

Так і було. Я розповів про все від щирого серця. Мені стало спокійно на душі, коли побачив, як оживають перед очима головного скарбничого наше з Шекюре одруження, труднощі, пов'язані з книгою дядька, таємниці, які криються за ілюстраціями, що лежать перед нами, погрози Хасана, картина з небіжчиком Еніште. Я відчував усім своїм єством, що лише тоді виберуся з пастки, до якої потрапив, коли довірюся безмежному правосуддю та милосердю нашого султана, покровителя світу. Чи зрозуміє мене скарбничий? Чи передасть мої слова Опорі неба та землі, нашому падишаху? Чи не кине катам на тортури?

— Треба негайно сповістити малярський цех про смерть Еніште-ефенді, — розпорядився головний скарбничий, — щоб усі художники були присутні на похороні.

Він глянув на мене: чи немає заперечень? Цей миттєвий взаємозв'язок додав мені впевненості, і я висловив свої припущення щодо вбивства дядька та майстра заставок Заріфа-ефенді. Натякнув на прибічників ваїза Ерзурумійця, на тих, котрі ганять текке, бо там грає музика й танцюють. Помітивши вогники підозри в очах головного скарбничого, я вирішив поділитися з ним й іншими своїми здогадами: ілюструвати книгу Еніште-ефенді — означало отримати у винагороду як гроші, так і почесті, тому в середовищі майстрів малярського відділу неминуче зародилися суперництво й заздрощі. Вже сама таємничість, якою окутана справа, могла призвести до зненависті та ворожнечі. Я говорив, але на душі було тривожно — моя інтуїція підказувала, що головний скарбничий хоча й не до кінця, проте підозрює й мене. Мій Аллаху, тільки б усе стало явним! Більше мені від Тебе нічого не треба!

Ми мовчали. Головний скарбничий прикипів очима до малюнків, відвівши погляд від мене, так, ніби йому було ніяково за мої слова й ті події, що випали на мою долю.

— Дев'ять штук, — озвався він, — тоді як ми з Еніште домовлялися про десять ілюстрацій. Він отримав значно більше сухозлітки, ніж тут використано.

— Безжальний убивця викрав з безлюдного дому останню мініатюру, на якій було дуже багато позолоти.

— Ми не маємо жодних відомостей про каліграфа.

— Покійний дядько не встиг закінчити роботу над текстами. Він сподівався на мою допомогу в цій справі.

— Синку, ти ж говорив, що зовсім недавно повернувся до Стамбула.

— Тиждень тому. За три дні після вбивства Заріфа-ефенді.

— Отже, Еніште-ефенді цілий рік ілюстрував книгу без текстів?

— Так.

— А він розповів тобі, про що йдеться в книзі?

— З його слів у ній буде описано те, що воліє бачити падишах: минає рівно тисячоліття від хіджри Пророка, відображаючи ювілейний рік мусульманського календаря, книга вкаже венеційському дожу на меч і велич ісламу; перед його очима постануть могутність і багатство шляхетних Османів, страх западе у венеційське серце. Малюнки та тексти книги передаватимуть найвищі, найдорожчі цінності нашого світу. Як і в «Фірасетнаме»[159], головним у ній буде зображення нашого падишаха. Використання стилів європейських майстрів теж уразить дожа й викличе в нього бажання дружити з нами.

— Я все це знаю. Та хіба найвищі, найдорожчі цінності великих Османів — це оті собаки й дерева? — запитав він, киваючи пальцем на мініатюри.

— Мій дядько-небіжчик наголошував, що книга розповідатиме не тільки про багатства падишаха, але і про його духовну міць та потаємний смуток.

— А зображення падишаха?

— Я його не бачив. Зараз воно лежить десь у схованці звірюки-душогуба, в його домі — хтозна-де.

Виходило, що покійний Еніште-ефенді не виконав обіцянки: не передав готову книгу взамін на виплачене йому золото. Натомість видавався людиною, з чиєї ініціативи було створену цілу купу чудних малюнків, що не мали ніякої цінності в очах головного скарбничого? А я, отже, вбив цього бездарного чоловіка, на якого не можна було покластись, аби побратися з його донькою, або, скажімо, продати сухозлітку? Чи не так дивиться на мене головний скарбничий? Судячи з його погляду, проблема зі мною була майже вирішена, тому я говорив схвильовано, зібравшись з останніми силами. Передав йому слова дядька, що вбивцею бідолахи Заріфа-ефенді може бути один з тих малярів, яким він робив замовлення. Розповів про думки Еніште стосовно Зейтіна, Лейлека та Келебека. Однак моя промова була недовгою, мені не вистачало як доказів, так і впевненості. Я відчував, що головний скарбничий має мене за підлого наклепника та пліткаря.

Ось чому я зрадів, коли він сказав, що потрібно приховати від малярського цеху правду про наглу смерть дядька. То була перша ознака нашої співпраці. Ілюстрації я залишив головному скарбничому.

Ще кілька годин тому, проходячи в ворота Бабуюселлям, я так хвилювався, наче вони вели до раю. Тепер, виходячи з них, я був спокійний, ніби людина, котра повертається додому після десятиліть блукання.

37. Я — ваш Еніште

Мій похорон був прекрасний, такий, як я й хотів. Прийшов кожен, кого я бажав бачити, мене переповнювала гордість. Із візирів, котрі на час моєї кончини перебували в Стамбулі, підоспіли кіпрський Хаджі Хусейн-паша та Тпал Бакі-паша; вони довго згадували, як колись я їм зробив велику послугу. Поява дефтердара[160] Кирмизи-Мелєка-паші, який купався в славі й водночас був об'єктом