Мене називають Червоний - Орхан Памук
Аби такого, як я, не вигнали з траурного зібрання в домі, кмітливі тітоньки знайшли привід: «Тихенько собі плаче», — примовляли вони. Я справді тихенько собі плакав. Мене вражало, як у метких сусідів і далеких родичів виходить так бурхливо заливатися слізьми. Щоб не потрапляти їм на очі, я старавсь причаїтися в якомусь кутку і розбирався зі своїми хитаннями: може, взяти все в свої руки й поводитись як новий господар дому? Раптом постукали в двері. Я сполохався, подумавши, що то Хасан, однак відразу й змиривсь: краще бути врятованим із цього залитого слізьми пекла, якщо врятуюся.
На порозі стояв хлопчик-гонець із палацу. Мене кликали в палац. Я отетерів.
Вийшовши за ворота, знайшов у багнюці одне акче. Чи дуже я був наляканий викликом до палацу? Так, дуже. Але радів, бо опинився на вулиці, на холоді, серед дерев, коней, собак і людей. Я почувався одним із тих мрійників, котрі гадають, нібито в світі можна обійтися без жорстокості, й перед тим, як їх віддадуть катам, точать теревені зі сторожами в'язниць про прекрасне життя, крякання качок у ставку, кумедні хмарини на небі. Отак і я спробував заприятелювати з хлопчиною-гінцем. Проте він виявився мовчазною прищавою дитиною, яка ніколи не всміхається. Ми проходили повз мечеть Айя-Софія, я заворожено глянув, як граційно витяглися до похмурого неба тоненькі, наче шнурочки, кипариси, і в ту ж мить мороз пішов у мене по шкірі: я не боявся, що помру, тільки-но одружившись із Шекюре після десятилітніх сподівань, боявся несправедливої долі, що віддам Аллахові душу, замучений катами, так і не покохавшись з нею до нестями.
Ми подалися до столярні, а не до воріт Орти, на чиї вежі я дивився з острахом і відразу за якими кати, майстри своєї справи, показували, на що здатні. Отож ми простували між гамазеями. Під ногами в гнідої коняки, в якої з рота йшла пара, на заболоченій землі вилизував себе кіт. Він навіть не подивився в наш бік: кіт, як і ми, з головою занурився в свої клопоти.
За гамазеями мовчазний хлопчик передав мене двом чоловікам, я ніяк не міг здогадатися, хто вони, їхнє зелено-фіолетове вбрання мене спантеличило. Ті люди запхали мене в темну кімнату невеличкого і, як я здогадався з запахів, новозведеного будинку. Двері замкнули. Я знав, що кидати в приміщення без світла — це спосіб залякування перед тортурами, отож жевріла надія, що катувати почнуть фалакою. А може, якщо видумаю якусь побрехеньку, то мені пощастить уникнути мук? Мабуть, десь поруч були люди, бо чулося вештання й гомін.
Безперечно, серед вас є такі, для кого моя мова здається смішною, ніби розвага, на їхню думку, мої слова анітрохи не схожі на слова того, кого катуватимуть. Та хіба я вам не казав, що вважаю себе щасливим рабом Аллаха? Після десятиліть страждань мене на два дні відвідали птахи щастя. А якщо цього доказу вам не достатньо, то ним має бути монета, яку я знайшов на землі, вийшовши з двору.
Чекаючи тортур, я втішав себе тою монетою, вірячи, що вона мене захистить. Узявши в руку послану мені Аллахом щасливу прикмету, я кілька разів поцілував її, погладив пальцем. Однак, коли мене виволокли з темної кімнати й заштовхали до іншої, коли побачив перед собою начальника султанської варти та двох бритоголових катів-хорватів, то збагнув, що моє акче й ламаного мідяка не варте. Безжальний внутрішній голос говорив мені, що монета в кишені — не послана Аллахом, вона — одна з тих акче, котрі я два дні тому розсипав у Шекюре над головою, до неї просто не добралися діти. Мене передали катам, і більше не залишилося ні ілюзій, у які вірив, ні соломинки, за яку можна було б ухопитися.
Я нічого не помічав довкола. З моїх очей полилися сльози. Я хотів благати катів, але не міг зронити ані пари з уст, як в одному з моїх снів. Я бачив війни, смерть, тортури, був трохи знайомий з політичними розправами, тому знав, що людина за мить може перетворитися в ніщо. Однак сам я цього всього ніколи не переживав. Тепер у мене забирали світ, так само, як здерли одяг.
Здерли безрукавку та сорочку. Один із катів виліз на мене верхи й розпластав колінами плечі. Другий з пильністю жінки, яка готує їсти, спритно, зі знанням справи засунув мою голову в клітку з лещатами. Важілець повільно зарипів. З обох боків мою голову почали стискувати лещата.
Я щосили заволав. Я молив їх, але мої слова розбивались об стіни. І я заплакав, відчуваючи ще гостріший біль.
Вони зупинилися. Запитали, чи я це вбив Еніште-ефенді.
Я ковтнув повітря і відповів:
— Ні.
І знову завертівся важілець. І знову боляче.
Вони перепитали.
— Ні.
— Хто?
— Не знаю.
Я вже почав думати, чи не сказати їм, що це я вбив. Та голова пішла обертом — і все довкола мене солодко-солодко закружляло. Якась байдужість поглинула мене. Чи не звик я до болю? Я більше не відчував його, тільки — страх. Ось так для нас із катами промайнула якась мить.
Завдяки акче в своїй кишені я знову усвідомлював, що виживу. І справді: несподівано вони облишили мене й зняли з голови клітку з лещатами, по суті, так і не пустивши їх у діло. Кат, який сидів на мені, зліз. Хоча й вибачатися ніхто не збирався. Я вдяг сорочку та безрукавку.
Запала довга-довга тиша.
У протилежному кінці кімнати я помітив головного маляра Османа-ефенді і, підійшовши до нього, поцілував йому руку.
— Не переживай, дитино моя, — промовив він. — Воні випробовували тебе.
Я відразу збагнув, що знайшов для себе нового батька після того, яким мені був дядько.
Заговорив начальник султанської варти:
— За велінням падишаха, з тебе поки що досить тортур. Вони вирішили, що ти допомагатимеш головному маляреві Осману в розшуках мерзотника-душогуба, який убиває художників, рабів Його Величності, котрі готують книгу. У вас три дні часу. Ви знайдете цю єхиду, вивчивши розмальовані майстрами сторінки та провівши бесіди з кожним. Повелитель украй засмучений плітками, що їх
