Бомба для голови - Юліан Семенов
— Знову ти про себе, хлопчику, — тихо сказав Дорнброк. — Не можна так. Ти мій наступник. Тобі судилася гірка і велика доля продовжувати діло. Ти відповідаєш перед богом за долю нації.
— Не лякай мене. Зі мною сталося найстрашніше для тебе: я вже нічого не боюсь. Раніше я боявся тільки за тебе: «Що з таточком? Як він там, у цій тюрмі? Що з ним?» Потім я боявся за нас з тобою. А коли ти вирішив ввести мене в діло, я перестав боятися взагалі, і мені навіть спочатку подобалося бути сильним! А тепер не подобається! Наше діло вбиває, батьку! Воно зараз убиває мою кохану!
— Я ніколи не думав, що ти можеш бути таким слабким! Як твоя мати… Тому вона й загинула рано…
— Це ти винний у тому, що вона загинула! Ти!
— Ганс, ти хворий. Завтра ти ляжеш у клініку… Мені дуже жаль тебе, хлопчику… Ти хворий.
— Що? Я божевільний? А божевільні можуть базікати все, що завгодно? Так треба розуміти тебе, батьку?
— Їдьмо, Ганс, їдьмо додому… Ти ляжеш спати, а вранці ми з тобою закінчимо нашу розмову. Я прошу тебе, синку… Давай завтра поговоримо про все спокійно. Я згоден — ти відійдеш від діла, ти робитимеш усе, що тобі заманеться… Давай завтра поїдемо в гори і поживемо там разом, як було колись… Рано вставатимемо, ходитимемо в ліс, Ганс… А зараз поїдемо додому… Завтра ми пошлемо літак у Токіо, і твою дівчину привезуть у наш дім… Тільки зараз їдьмо додому…
— Я вийду з діла, а твоїм наступником стане Бауер? Я знаю, чим це скінчиться, татку. Я поїду з тобою, але Бауер хай іде від нас.
— Ми завтра домовимося про все, синку, — стомлено сказав Дорнброк, — прошу тебе, їдьмо додому…
— Ти звільниш Бауера? Ти не дозволиш йому їхати до Ліма?
— Ганс, ти вимагаєш неможливого… Благаю тебе, зрозумій: діло є діло, Ганс!
— Я нікуди не поїду. Я чекаю дзвінка.
— Цьому червоному ніхто не повірить.
— Ти ж казав, що нічого не знаєш про червоного? Га? Бідолашний татку… Пам'ять тобі зраджує, тату. Раніше я не помічав цього за тобою… Червоному не повірять — це правда. Повірять мені.
Бауер відкинувся на спинку крісла й склепив повіки: він скоріш угадав, ніж почув, як старший Дорнброк вийшов з кімнати. Яскраве світло різонуло очі — старий відчинив двері, а Бауер сидів у холі, не вмикаючи лампи.
Він усе вирішив, поки слухав розмову Дорнброків. Він прийняв рішення. Вчинок, хоч яким страшним він був би, приречений на прощення, якщо служить ділу. В Дорнброка не буде іншого виходу. Він залишиться сам і не зможе без Бауера — йому не п'ятдесят, йому сімдесят вісім.
«Один раз треба зціпити зуби і прийняти найголовніше рішення в житті, — подумав Бауер. — Хоч би яке воно було ризиковане, хоч би чим воно загрожувало. Якщо Дорнброк залишиться сам, тоді я прийму його діло, я врятую його діло, я дороблю те, — що він почав. Він не зможе не зрозуміти цього».
— З Гансом погано, — сказав Дорнброк, і Бауер побачив на його обличчі розгубленість. — Побудьте з ним. Я боюсь за нього. Викличіть лікарів, зробіть щось…
— Добре, пане голова. Я побуду тут. А хто ж вас відвезе?
— Я піду пішки, а потім найму таксі. Не залишайте хлопчика — з ним погано. Йому не можна бути самому… Я вирішу, що робити, й скажу вам своє рішення трохи пізніше. Тільки не кидайте його, Бауер, я вам довіряю його, друже мій…
Дорнброк повернувся до себе, коли вже починало світати. Роздягатися він не став. Ліг на тахту, але лежати не міг, і він почав ходити з кутка в куток, як завжди заклавши руки за спину. Спіймав себе на думці, що кімната, де він тільки-но був, збила його і він хоче на десятому кроці повернути назад, хоча в його кабінеті можна було зробити двадцять два кроки, неквапливих, широких, розмірених.
Він не міг зосередитись, чого не помічав за собою з самих молодих літ, коли поринав у мрії, сидячи за конторкою в дядьковій фірмі, в малесенькій фірмі по продажу будівельного лісу. Він тоді завжди мріяв і добре запам'ятав ці свої мрії. Йому ввижався успіх, тільки успіх. Він бачив себе то воєначальником, то знаменитим оратором у рейхстазі, то особистим секретарем Круппа. Найдужче, до болю, він мріяв про успіх після того, як побував у «синемі». Він блаженствував і від утіхи завмирав у своїх мріях, поминувши при цьому лише одну ланку — дію, активну, найголовнішу, єдину, яка тільки й може привести до успіху. На фронті він ліз в атаку перший, але орденами нагороджували тих, хто відсиджувався в штабах і був на виду в командування; його було поранено, але поранив його той, що біг слідом за ним, випадково простреливши м'якоть ноги, і Дорнброка мало не запроторили в тюрму за дезертирство. Повернувшись додому, він запив. Він не бачив виходу. А в «синема», як і раніш, показували хроніку, де виступали оратори в рейхстазі, їздив у закритому автомобілі Крупп, шаленіли люди у фраках, коли в «Ла Скала» виступав Шаляпін. Допоміг йому випадок. Він був у Мюнхені того дня, коли Гітлер вийшов із своїми однодумцями на вулиці: «Роботу — німцям! Хліб — німцям! Геть ганьбу Версаля! Робітник — хазяїн фабрики, селянин — хазяїн землі! Геть комуністів! Геть єврейських банкірів! Німеччина — для німців!»
Невдовзі Гітлера кинули в ландсберзьку тюрму. Дорнброк тоді вирішив: «До багатства, яке дає силу, — через служіння жебракам». Саме тоді він прийшов до Штрассера й організував Товариство по кредиту. Він допомагав крамарям, що зубожіли, й хазяям невеличких майстерень, він давав гроші — практично без процентів — тим, хто поділяв програму Гітлера. А потім сталося те, про що він і мріяти перестав: помер дядько, і маленьке діло перейшло в його руки. Він вигідно продав дві партії лісу і, прокинувшись уранці, зрозумів, що став багатою людиною.
