І прибуде суддя - Володимир Лис
Лице здалося мені знайомим. Наступної миті я зрозумів: це провідниця з потяга, яким я щойно прибув до Старої Вишні. Людмила, провідниця з мого вагона, з якою щонайбільше півгодини тому попрощався.
– Що з нею? – спитав жебрак. – Вона померла?
– Ні, – сказав я. – Але якщо ми чекатимемо…
– Вибачте, – пробурмотів жебрак. – Мені здалося, що ви зойкнули. Я подумав…
– Я її знаю, – признався я, – це провідниця з потяга, яким я прибув.
– Провідниця? – чомусь аж скрикнув жебрак. – З цього потяга? Не може бути.
– Чому не може бути? Вона, очевидно, випала, ледве потяг від’їхав. Або… або хтось штовхнув.
Жебрак щось промимрив, забіг наперед, вдивляючись в обличчя провідниці. Я спинився.
– Вона зі Старої Вишні, – сказав жебрак. – Людка Чернякова. Старого Черняка з передмістя. Значить, провідницею стала. Чого ж вона, дурна, повз Стару Вишню проїжджала? Невже не могла на інший потяг влаштуватися?
– Ви її знаєте?
– У нашому містечку всі всіх знають, – якось аж мовби приречено сказав жебрак. – А Людка два роки тому з дому кудись зникла. Стривайте… не так швидко… Тут треба повернути. Через дві вулиці, якщо повернути, буде шлях на сільце, де живуть її батьки.
– А до лікарні – прямо?
– До лікарні – прямо.
– А куди ближче?
– Приблизно однаково. До лікарні, може, й ближче. Але туди не треба йти, повірте…
– Чому не треба? – укотре здивувався я і, не отримавши відповіді, рушив, попросивши на ходу: – Підтримайте, будь ласка.
– То ви хочете в лікарню?
Жебрак, котрий досі йшов поруч, забіг уперед і перепинив мені дорогу. Він став так близько, що я вдруге за вечір почув його гниле дихання.
– У лікарні вона помре, – забурмотів жебрак. – А може, ще й дорогою. А так хоч є якийсь шанс. Ми залишимо її біля воріт або навіть під порогом. Незабаром світанок. Батько її працює на хлібозаводі. Він рано встає. Повірте, це ліпший вихід…
«Він таки божевільний, – подумав я. – Гарненьке діло – серед ночі, з цією дівчиною на руках… І поруч з ідіотом або шизофреніком. Чорт, він, здається, збирається мене вдарити…»
– Пропустіть, будь ласка, – сказав якомога твердіше, – дорога кожна хвилина.
– Вона помре. – Навіть у темряві було видно, як блищать очі жебрака. – Треба занести її до батьків.
– У них що – є телефон? – здогадався я.
– Телефону нема. На тій вулиці ні в кого нема телефону. Але так буде ліпше.
– Для кого ліпше? – Я рушив прямо на нього.
– Для неї і для вас.
Він усе ж таки дав дорогу. Проте, пройшовши з десяток метрів, я мусив спинитися. Здивувало, що кроків не чути. Зрозумів: мій дивний проводжатий стоїть на місці. Озирнувся й побачив, що не помилився.
– Ви лишаєтесь?
Жебрак не відповів. Ми стояли мовчки так довго, що, здавалося, час зупинив свій біг. Я відчував, як терпнуть руки під тілом непритомної провідниці, котру я от-от впущу на землю. Зрештою, жебрак не витримав першим. Поволі, шарпаною ходою він несміливо наблизився.
– Я справді далі не піду, – сказав швидко, ковтаючи закінчення слів, наче боявся, що я переб’ю його.
– Тоді, може, хоч підкажете, як дістатися до лікарні? – спитав я, стримуючи лють. – Чи до найближчого телефону.
Якби не зайняті руки, я б ударив його, подумав без жодних докорів сумління.
– Телефон навряд чи працює, – сказав жебрак. – А до лікарні… На перехресті біля трьох високих старих тополь, їх ви й у цій темряві побачите, повернете праворуч. Там збоку скверик буде. Через нього навпростець – вийдете прямо до лікарні. Бувайте.
Уже минаючи мене, він спинився. Сказав, дихаючи чомусь ще важче, ніж раніше:
– Ви, я бачу, сміливий чоловік, пане майбутній суддя. І, швидше за все, моєї поради не послухаєтеся, з цього проклятого міста завтра не поїдете. Моя вам друга порада: не гуляйте хоча б пізніми вечорами. Особливо осінніми. Бо скоро прийде осінь. Прийде осінь, чуєте? Якщо ж не послухаєтесь і цієї поради, то принаймні не відгукуйтесь ні на чий голос. І особливо якщо пролунає крик, який кликатиме на допомогу. Не шукайте крику, чуєте? На добраніч.
Він так швидко зник, мовби розчинився у густій, непроникній темряві, крізь яку проступали примарні обриси дерев і кущів, а за ними темних, як і все довкола, хат. Поки що це місто скидається більше на село, подумав я. Дівчина на моїх напівзатерплих руках ворухнулася, ледь чутно застогнала, ніби нагадуючи, що треба рушати. «Хоч би яку лавку надибати», – майнула в мене думка, стомлена, як і я сам.
* * *На лавку я натрапив ще метрів за триста, під чиїмись воротами. Сів на неї, притулившись до паркану. Провідниця лежала на моїх руках і на колінах, я відчував – дихає, хоч і ледь чутно. Несподівано я відчув й інше – тепло її зігріває мене, притому якось по-особливому. Воно наче охоплює, огортає мене з усіх боків. Це було незвичайне тепло. Так, немов хтось почав накидáти на мене теплу, нагріту на вогні сітку, сплетену з густих ниток і вимочену перед тим у воді. Поступово тіло, яке я тримав на руках, мовби справді запарувало.
Я не був боягузом. І все ж мені зробилося моторошно, коли відчув, що тіло провідниці, не ворушачись, наче прагне водночас обняти мене. Обняти чим? Адже її руки – ось вони, на моїх ногах, а кінцівки рук безсило звисають додолу. «Ну от іще», – подумав, проганяючи спокусу озирнутися.
Я підвівся. Тепер, після відпочинку, ноша полегшала. Провідниця заворушилася, тихенько застогнала.
– Я зараз, я швидко, – пробурмотів.
Лише двох-трьох кроків вистачило мені, щоб спинитися мов укопаному. Як же я не зрозумів раніше: дорожчого за цю дівчину, котра інстинктивно, у напівзабутті чи й забутті тулиться до мене, в моєму житті нікого не було. Усе до того, навіть Валерія, було несправжнє, наче гра, а може, й гра насправді. Щось схоже на сором відчував я, несучи провідницю, дівчину, яка відтепер мусить бути моєю, і не просто моєю, а моєю долею, єдиною, жаданою, і я мушу порятувати її. Швидше, швидше. Ось нарешті й перехрестя, три тополі вгадуються у темряві, а праворуч темніє щось схоже на скверик.
– Мила моя, потерпи, – бурмотів я, – потерпи, люба. Уже зовсім близенько.
Намацавши між дерев стежку, я пошкандибав нею, обминаючи стовбури, аби не зачепити їх
