І прибуде суддя - Володимир Лис

Я раптом збагнув – не слухаю, що до мене каже старший з лікарів «швидкої».

– Ви до мене щось казали… вибачте…

Я ледве повертав язиком – стомленим, важезним, як і все тіло. За вікном глухо шумів сад, і той шум, здавалося, поволі наповнював усю кімнату, розчиняючи присутніх у собі.

– Я питав, чи з вами не було ніякої жінки? – сказав старший лікар.

– Уявіть собі, жодної, – проти своєї волі розсердився я. – Коли я зійшов з потяга, мені взагалі здавалося, що це місто вимерло.

– Не гнівайтесь, – примирливо сказав старший. – Як вона загинула – встановить міліція. Ось, здається, вони й прибули.

Ми вийшли назустріч міліцейській машині. Я заново повторив свою розповідь молодому худющому лейтенантові, який дивився на мене вкрай підозріло. Я мусив їхати з ними знову на те саме місце, де ми знайшли Людмилу. Спочатку ми дісталися до станції, потім я у супроводі лейтенанта і двох сержантів та лікарів зі «швидкої», яких теж навіщось разом із машиною взяли з собою, мусив пройти тим же шляхом, яким ішов недавно разом із жебраком. У мене дедалі сильніше пекли очі й гули ноги. Там, на місці події, я ще раз повторив лейтенантові, що я Людмили з потяга не штовхав, а, навпаки, намагався її врятувати.

Судячи з усього, він не повірив і невідомо для чого зажадав, аби ми проїхали тим шляхом, де я ніс Людмилу. Коли ми спинилися біля лавочки, де я перепочивав зі своєю нелегкою ношею, він присвітив ліхтариком і щось пробурмотів собі під ніс, здається, сказав, що, схоже, так і було, як я розповідаю. Нарешті біля лікарні, куди ми повернулися, він спитав, де я маю ночувати, і, ще раз пильно оглянувши направлення на роботу в районний суд, сказав, щоб я був готовий і чекав на виклик до слідчого. Я пообіцяв, що з’явлюся відразу.

– Відвезіть його до готелю, – нарешті сказав лейтенант і повернувся до старшого зі «швидкої». – А її відвезіть поки що до моргу.

– Добре, – сказав лікар і звелів санітарам винести померлу.

Коли вони виносили провідницю, мені здалось на якусь мить – вуста її розтулилися і з них от-от злетить якесь важливе для мене слово. Я подався вперед, але губи, все ще червоні, наповнені кров’ю, стулилися. Чи це мені з перевтоми ввижалося? «Ти просто дуже змордований, друже, – подумав я. – Задрімати б хоч на годинку, може, тоді скінчиться нарешті ця жахлива ніч, зникне все те, що ввижалося».

Втім, я поплентався до машини «швидкої», подивився, як провідницю всувають у її темну пащу. «Я ніколи більше не побачу її, – зненацька майнула прикра думка, – ніколи більше не побачу. Але ж це неможливо. Її загибель більш ніж безглузда. Ця дівчина призначалася для мене, це мені тепер зрозуміло. Навіщо ж тоді було її вбивати? Хто її вбив? А якщо вона сама позбавила себе життя, то знову ж таки – чому? Що її до цього підштовхнуло?»

Грюкнули, зачиняючись, двері машини. Я отямився і кинувся до старшого лікаря.

– Може б, ви підвезли мене до готелю?

– До готелю? – спитав лікар. – А чого ж – можна. Готель у нас у центрі, а морг біля старої лікарні. Це зовсім поруч. Залазьте всередину.

Вийшло так, що я сів по один бік носилок з Людмилою, поруч молодший лікар (старший примостився в кабіні поряд із водієм), навпроти посідали санітари. Машина рушила, хоч незабаром і зупинилася. Виявилося, то зустріли хірурга, який нарешті приїхав до лікарні власною машиною і допомога якого була вже зайвою.

Дорога до моргу тривала хвилин десять, а може, й менше. Ледве вони рушили, у мене знову з’явилося відчуття, що Людмила все ще жива. Коли старший лікар перекинувся кількома словами з хірургом і машина помчала далі, водій вимкнув світло в кузові. За якусь хвилину, коли «швидку» підкинуло на вибоїні, мені здалося, що Людмила застогнала. Я здригнувся, зиркнув на своїх мимовільних попутників. У темряві важко було вловити, чи вони щось теж почули. «Я мушу перевірити сам, – подумав я. – Я не страхополох, не боюся цього», – сказав я собі ще через невеликий шматок дороги. Поволі, мовби ненароком посуваючи руку, я доторкнувся до руки провідниці. Це була холодна рука мерця, який на диво швидко встиг задубіти. Однак, поспішно відсмикнувши руку, я тут же відчув нездоланне бажання вдруге доторкнутися до цих холодних, без сумніву, неживих пальців.

«Що зі мною?» – подумав я, мало не стогнучи, бо бажання торкнутися, погладити мертву руку провідниці ставало нестримним. Це було так схоже на звичне бажання пестити жінку, що я, усвідомивши це, неабияк перелякався. Невже я некрофіл? Ледве згадав це слово, як відчув: мене охоплює невимовний жах.

– Що з вами? – спитав раптом лікар, що сидів поруч зі мною. – Вам погано?

– Ні, ні, – прошепотів я і зрозумів, що все моє тіло почало труситися, немов у лихоманці.

– Увімкніть світло, – попросив лікар.

Ледве світло спалахнуло, як я дізнався, що сиджу блідий, наче щойно знятий із хреста.

– Серце схопило? – співчутливо спитав молодий лікар.

– Ні, – заперечливо хитнув я головою.

Мені справді нічого не боліло. Перестала бити й лихоманка. Тільки якась невидима страшна сила підштовхувала до мертвої дівчини, котра лежала біля мене. Але в цьому я признатися не міг.

– Зараз приїдемо, – сказав лікар. – Потерпіть, там зробимо укол.

– Мені нічого не болить, – стиха мовив я. – Вибачте, що…

– Нічого, буває, – співчутливо, вперше за вечір озвався один із санітарів. – То ми до всього звикли.

– От уже й морг, – сказав старший лікар, повертаючись до них. – А за ним і готель. Ми спершу підвеземо вас.

Готель – невелика двоповерхова споруда – виявився замкненим. Ніхто не з’явився, коли я постукав у двері. Довелося сідати на лавку перед входом. Звідси я побачив, як спинилася перед сусіднім невеличким будиночком «швидка», як виходив із неї чоловік, торсав за двері, стукав у вікно, як «швидка» рушила далі. Я зрозумів – морг теж зачинений.

Я не знав, чи морг уночі має бути зачиненим, чи ні. Втім, щось у такій поведінці було неприродним. Я раптом збагнув: мабуть, ці люди знали, що морг зачинений, та проте повезли провідницю. Навіщо? Чи в мене самого від усіх цих подій і переживань «дах поїхав»? Яке я маю право їх підозрювати в чомусь недоброму? Вони ж самі пропонували мені допомогу.

І тут мені