Вельветові джинси - Ростислав Феодосійович Самбук
“Але ж, — злостиво подумав Хаблак, — не минеться, злодія спіймаємо й речі знайдемо”.
Уявив, як лютував Перовський, коли дізнався, що Харитина Никанорівна чесно перерахувала Затуливітрові все, що злодій виніс із квартири. Як лаяв дружину…
Так, не пофортунило вам, малошановний. Та й хто знав, що все так складеться: Харитина Никанорівна повернулася з Молдавії, де відпочивали, просто до Києва, а Володимир Йосипович заїхав до Тернополя, певно, влаштовував якісь справи. Два фатальних дні в його біографії…
Хаблак оглянув обклеєну фінськими шпалерами кімнату Перовського. Згадав, як вони з Мариною самі клеїли шпалери в щойно одержаній квартирі. Звичайно, фінські шпалери кращі за куплені Мариною, а вона їх дістала, можливо, навіть у магазині Перовського. Бо цей сучий син у бруднуватій майці продає дефіцитні шпалери з-під прилавка — потім вони перетворюються на норкові шуби, килими та автомобілі, кольоровий телевізор, по якому зараз Перовський почне дивитися матч київських динамівців. Хаблак і сам із задоволенням подивився б гру, але мусив ще побувати в професора Зими. Одразу занетерпеливився: коли все пройде гладко, встигне ще побачити другий тайм.
Майор вийшов на сходи й зітхнув з полегшенням, коли за спиною клацнули нікельовані кустарні замки на дверях квартири Перовського.
4.
Професор Мирон Захарович Зима мав зовсім не професорський вигляд. Хаблак уявляв його високим, з борідкою, у розкішній домашній куртці, а сидів перед ним низенький чоловік з великою лисою головою й подзьобаним віспою обличчям, у білій лляній сорочці з закачаними рукавами й старих штанях. Дружина його, певне, була на голову вищою за професора, ще молодилася, незважаючи на свої сорок з гаком, густо підмальовувала повіки й носила модні вельветові джинси, якими затягувала свої не зовсім уже стрункі форми.
Кімната, де вони сиділи, нагадувала скоріше бібліотеку: стіни суціль заставлені книжковими шафами, книжки та журнали лежали на великому письмовому й маленькому журнальному столах, навіть на дивані. У кімнаті не було нічого, крім книжок та розставлених усюди глиняних чортів. Свічники з чортами, попільнички, просто керамічні чорти, які сміялися, грали на гітарах та гармошках, кривлялися, загрожували, проте зовсім нікого не лякали, а викликали добру усмішку. Це були свої домашні й симпатичні чорти.
Професор палив сигарету з фільтром і скидав попіл просто в широко роззявлений рот одного з чортів.
Спершу Мирон Захарович видався Хаблакові дещо зарозумілим і сухим, прийняв він майора стримано, ввічливо відповідав на запитання, не дозволив собі жодного разу посміхнутися, але всю стриманість його зняло як рукою, коли до кімнати зайшла дружина. Вона присіла на бильце професорового крісла, притулившись до плеча чоловіка стегном, туго обтягнутим вельветом.
Мирон Захарович відразу якось посвітлішав, погладив жінчину руку й пояснив:
— Це, Сашуню, майор з міліції. Він обіцяє шукати наші речі. Товариш, вибачте, я забув…
— Сергій Антонович Хаблак.
— Отож, товариш Хаблак. Він цікавиться, хто міг знати про нашу подорож до Грузії.
Жінка забрала в Мирона Захаровича сигарету, затягнулася двічі й знову встромила її професорові в рот.
— Всі знали, — мовила безапеляційно. — Хіба це таємниця, любий?
— Звичайно, ніяка не таємниця, але інспектора цікавить, так би мовити, вузьке коло осіб, через яких злодії могли б дізнатися про наш від’їзд.
— А-а… — протягнула розуміюче. — Але ж ми не знаємось з поганими людьми.
— Так, — за всіх наших знайомих я можу поручитися, — ствердив професор.
— Перед від’їздом ми влаштовували прийом… — почала нерішуче жінка.
Мирон Захарович ледь помітно поморщився й невдоволено тицьнув чорта просто в ніс розпеченим кінчиком сигарети.
— Ну, який же прийом, Сашуню, — втрутився, — невеличка вечірка.
— Нехай буде так, — швидко погодилась жінка, зиркнувши на чоловіка згори вниз дещо поблажливо, — ну, були в нас мої подруги, колеги чоловіка. Всього осіб тридцять. У нас уже традиція — збираємося перед відпусткою. Постійне коло знайомих, звичайно, хто не хворий чи у від’їзді.
Хаблак нахилив голову.
— І такі вечірки ви влаштовуєте щорічно?
— Так, я ж кажу: традиція.
— Чи не могли б ви скласти список осіб, які були запрошені?
— Ні, — категорично заперечив професор, — ні в якому разі. У нас бувають тільки поважні й чесні люди, я їм повністю довіряю й не маю права допустити, щоб хоч тінь підозри впала на них.
Хаблак збагнув, що припустився похибки.
— Так, — погодився, — ви, звичайно, маєте рацію. Однак чи не змогли б поінформувати мене про малознайомих людей чи просто випадкових, які знали про від’їзд.
Професор замислився й запитувально подивився на дружину.
— Може, ти, Сашуню?
— Сусіди?.. — запитав Хаблак.
— Навряд чи, ми мало знаємо їх.
— Телефонний майстер? — підказав професор.
— Так, — пожвавішала Сашуня. — У нас зіпсувався телефон, і викликали майстра. Сказали, що від’їжджаємо, й просили швидше поміняти апарат.
— Якого числа це сталося?
— Мироне, коли ми поїхали?
— Другого серпня, люба.
— От і рахуйте, за два дні до від’їзду.
Хаблак занотував число — встановити прізвище майстра не становило труднощів.
— А крани у вас не псувалися? — поцікавився. — Слюсаря не викликали?
— Ні.
— А сусідню перукарню не відвідуєте?
— Не була жодного разу.
— Кажуть, там непогані майстри.
— Хто каже?
— Моя дружина.
— А ви що ж?..
— Мешкаємо неподалік на набережній. Моя Марина не нахвалиться.
— Я їжджу до “Чарівниці”, маю там постійного майстра.
— І манікюр-педикюр?
— Авжеж. Скажіть, а чому міліцію
