Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський
Характеристика поглядів фон Орлоффа не справила на слухачів, окрім Гартнера, помітного враження. Мюльгауз длубав шпичкою в люльці, Райнерт дрімав, Елерс курив, а Кляйнфельд з мазохістською приємністю катував язиком зболілого зуба. Гартнер зціплював зуби й тремтів.
— У 1890 році фон Орлофф їде до Варшави, — продовжував Мокк, — і розпочинає там особисту війну з католицизмом. Публікує пасквілі на папу й теологічні статті, у яких полемізує з католицьким поняттям гріха. Одну з них фон Орлофф додав до автобіографії, і тут також є переклад. У цій статті він твердить, що від гріха неможливо втекти, що гріх не можна спокутувати, що із гріхом слід жити й навіть цей гріх плекати. Наш гуру, певне, був агентом охранки, таємної царської поліції, бо в 1905 році його поранили польські бойовики. Поранення було важке і, як він сам пише, лише госпіталізація в Німеччині врятувала йому життя. Того ж року він потрапив до Бреслау, у лікарню «Бетанія». Вийшовши з лікарні, він подорожує Європою й у 1914 повертається до Бреслау. Тут після початку війни його як російського громадянина затримали й кинули до в’язниці на Клечкауер-штрасе. Через рік він виходить з в’язниці, засновує в Бреслау секту «Сепульхрум Мунді» й займається, як сам твердить, історіософією. — Мокк замовк і постукав цигаркою по срібному портсигару. — Ось і вся автобіографія. Тепер рапорти людей Домаґалли. Фон Орлоффом зацікавилися люди з Другого відділу Управління поліції потому, як він налагодив тісні зв’язки із «Бреславським товариством парапсихічних досліджень», яке, як підозрював Домаґалла, (слухайте уважно!) постачало дітей із сиротинця багатим збоченцям. Підозри не підтвердилися, але фон Орлофф опинився в нашій картотеці. Аж до вересня цього року про нього не було чутно. Від жовтня його активність раптово зросла. Щотижня він читає дві лекції, під час яких дуже себе виснажує. От і все, що стосується рапорту Домаґалли. Про вчорашню месу в «Сепульхрум Мунді» я вже розповідав.
Мокк закурив першу цигарку з того часу, як покинув лікарню. Пахучий дим лоскотав легені й наповнював голову легеньким приємним туманом. Він глянув на байдужі обличчя співробітників і, відчувши печію в горлі й поколювання в хребті, сів на своє місце.
— От і все, шановні панове, — Мюльгауз порушив мовчанку. — Можна розходитися по домівках. Ах, перепрошую, докторе Гартнер… Бачу, ви щось хочете додати…
— Так, — Гартнер витяг із жовтої течки, зробленої зі свинячої шкіри, акуратний стосик скріплених аркушів. Говорив він дуже повільно, наперед насолоджуючись тим, скільки запитань і захоплення викличе його вражаюче повідомлення. — Після першого дня роботи міська комісія, якою я керую, отримала цікаві результати. Як ви знаєте, останнє вбивство сталося 9 грудня. Тож я доручив моїм людям шукати злочин, який було скоєно між 9 грудня та кінцем року. — Як і кожному кабінетному вченому, Гартнерові явно бракувало слухачів. Тому він вирішив сповільненою розповіддю привернути їхню увагу. — Як зауважив пан радник Мокк, останнє вбивство відрізнялося від інших тим, що жертв неодмінно повинні були знайти… Не пригадую ходу ваших думок…
— Отож, — Мокк загасив цигарку, — жертву першого злочину могли взагалі не знайти, якби швець, у чиїй майстерні замурували Ґельфрерта, мав гірший нюх. Гоннефельдера сусіди могли знайти лише через два-три тижні, коли трупний сморід виповзає зі щільно зачиненого помешкання. Ґайссена повинні були знайти дуже швидко, охоронець або наступний клієнт, який зайшов би до кімнати Розмарі Бомбош. Убивця скорочує час між злочином і знаходженням жертви… Якщо це не випадковість, наступне убивство станеться практично на наших очах… Якби ми лише знали, коли й де його буде скоєно…
— Вже знаємо. — Гартнер розтягував слова й насолоджувався виглядом розпашілих щік, блиску в очах і тремтінням рук присутніх. — Отже, знаємо. І наступне вбивство відбудеться у святвечір. А станеться воно на Антонієн-штрасе, 27. Ми знаємо навіть годину. О пів на восьму. У цьому будинку 1757 року цього дня і о цій годині загинули дві особи…
Місто огортав дим згарищ і пожеж, які вщухали. Він стелився дахами, а поривчастий вітер заганяв його назад у комини. Пруські найманці, які три дні тому здобули місто, не встигали протверезіти в численних шинках та заїздах. Вітер насував на очі шапку пруському піхотинцеві, який при світлі смолоскипа роздивлявся купця, що сидів на козлах великого фургона. Освітлені свічками вікна мануфактури біля Миколайської брами кидали відблиски на них та озброєного алебардою сержанта, який саме підійшов до фургона. Сержант кивнув головою своїм людям, які ховалися від негоди під невеличкими кам’яними стовпчиками біля круглої башти, й дозволив їхати купцеві, отримавши натомість бочечку меду й маленьку скриньку з галуном. Купець в’їхав у вузьку Ніколаї-штрасе й дозволив коням повільно ступати снігом, змішаним із кінським гноєм. У віконцях наріжного будинку зблискували свічки на прикрашеній яблуками різдвяній ялинці. Пес, що лежав біля будинку, загарчав на купця, але за мить з усією собачою енергією почав дряпати двері й скавуліти. Втомлений кінь потяг фургона вздовж валів і звернув на Антонієн-штрасе, зупинившись біля невеличкого дерев’яного будиночка, у якому не горіла жодна свічка. Флейтист на ратуші заграв до вечірньої.
Купець зліз із козел й увійшов на подвір’я. У занедбаному садку на дерев’яних розпірках висіло сукно, що задубіло від морозу. Він підійшов до маленького дерев’яного флігеля для служби. Двійко підмайстрів сиділо, попиваючи пиво й заїдаючи його булками. Стурбований купець повернувся й увійшов
