Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

Відтак зібрав усі документи й полишив бібліотеку.

Ньєман підбігцем перетнув кампус. Дорогою він несамохіть шукав очима вікна Фанні й не знаходив їх. На східцях перед одним із корпусів купка журналістів, схоже, чекала на когось. Усюди довкола — на газонах, перед входами до інших будинків — було видно поліціянтів у одностроях і жандармів.

Вибираючи з ким мати справу, — копами чи журналістами, — комісар віддав перевагу своїм колегам. Видобувши посвідчення, Ньєман минув кілька поліційних кордонів. Він не побачив жодного знайомого обличчя: вочевидь це були сили, надіслані на підмогу з Ґренобля.

Комісар зайшов до адміністративного корпусу й опинився в просторому, яскраво освітленому вестибюлі, де сновигали якісь люди, бліді й переважно похилого віку. Мабуть, професори, доктори, науковці — усі охоплені переполохом. Ньєман минув цю університетську братію, не дивлячись на них і не звертаючи уваги на їхні запитальні погляди.

Він піднявся на останній поверх і рушив просто до кабінету Венсана Люїза, ректора університету. Зайшовши до приймальні, поліціянт зірвав зі стін портрети юних спортсменів-переможців і без стуку ввірвався до кабінету.

— Що це значить?

Упізнавши комісара, ректор відразу заспокоївся. Коротким кивком він випровадив присутніх, які, наче тіні, покинули кабінет, і звернувся до Ньємана:

— Сподіваюся, ви прийшли з новинами! Ми всі тут…

Поліціянт поклав на стіл зірвані світлини, потім дістав із коробки картки новонароджених. Люїз захвилювався.

— Направду, я не…

— Зачекайте.

Ньєман розклав фотографії і картки так, щоб ректор міг їх бачити. Відтак уперся двома руками в стіл і промовив:

— Порівняйте ці картки з іменами ваших чемпіонів: ідеться про ті самі родини?

— Перепрошую?

Ньєман підсунув аркуші до співрозмовника.

— Чоловіки й жінки з цих карток поодружувалися поміж собою. Гадаю, вони належать до вашого славнозвісного університетського братства. Це, мабуть, професори, науковці, інтелектуали… Погляньте на ці імена й скажіть мені точно: чи справді це батьки або дідусі й бабусі ваших вундеркіндів, які нині перемагають у всіх спортивних змаганнях…

Люїз надів окуляри й поглянув на документи.

— Так, авжеж, я впізнаю більшість цих імен…

— Ви підверджуєте, що діти цих пар володіють винятковими здібностями, як інтелектуальними, так і фізичними?

Напружене Люїзове обличчя мимоволі розійшлося широкою усмішкою. Ньєманові закортіло заштовхати цей огидний усміх задоволеної пихи ректорові в горлянку.

— Звісно! Це нове покоління просто надзвичайне! Повірте мені, ці діти виправдають покладені на них сподівання… Утім, і серед попереднього покоління траплялися такі самі обдаровані студенти. Для нашого університету такі досягнення особливо…

Зненацька Ньєман усвідомив, що відчуває до інтелектуалів не лише недовіру, а й ненависть. Він ненавидів їх усім єством. Він не терпів їхньої претензійної і зверхньої поведінки, їхньої схильності описувати, аналізувати й оцінювати дійсність, хоч якою вона є. Ці бідолашні нікчеми входили в життя так, наче до театру, а виходили більшою чи меншою мірою розчарованими, більшою чи меншою мірою пересиченими. І, попри це, комісар не бажав їм того, що з ними вчинили без їхнього відома. Він не бажав такого нікому. Люїз тим часом правив своєї:

— Це молоде покоління ще вище підніме престиж нашого університету й…

Ньєман поскладав картки й фотографії до своєї коробки й глухим голосом перервав Люїза:

— Тіштеся-тіштеся. Ці імена ще зроблять вас відомим на всю країну.

Ректор спантеличено поглянув на нього. Поліціянт розтулив уже рота, щоб додати ще щось, але раптом помітив, що Люїзове обличчя тепер виражало жах.

— Що з вами? — прошепотів той. — У вас… кров…

Ньєман опустив очі й помітив на столі темну пляму. Гарячка, яка палила йому голову, насправді мала просте пояснення: рана на скроні знову відкрилася. Комісар похитнувся, побачив власне обличчя в блискучій, немов лакованій, поверхні калюжі й нараз подумав, чи не дивиться він на останнє відображення в цій серії вбивств.

Знайти відповідь на це запитання він не встиг. Наступної секунди Ньєман знепритомнів і впав на коліна, головою в стіл. Немовби захотів зробити відтиск свого обличчя у темному липкому розчині з власної крові.

56

Світло. Гудіння у вухах. Тепло.

П’єр Ньєман не відразу збагнув, де він. Тоді побачив чиєсь обличчя, обрамлене паперовим чепчиком. Білий халат. Неонові лампи. Лікарня. Скільки ж часу він пролежав тут без тями? І звідки ця жахлива слабкість у тілі, немовби його м’язи й кістки перетворилися на желе? Комісар хотів щось сказати, але слова застрягли йому в горлі. Знемога прицвяхувала його до ліжка, укритого шурхітливою цератою.

— Сильна кровотеча. Треба робити гемостаз[61] скроневої артерії.

Відчинилися двері. Скрипнули колеса. Перед очима промайнули надто білі лампи. Вибух сліпучого світла, що бризнуло в очі.

— Починайте переливання, — пролунав інший голос.

Ньєман почув брязкіт, тіла торкнулося щось холодне. Він повернув голову й побачив трубки, з’єднані з підвішеним до стійки тяжким міхуром, що, здавалося, дихав, стискаючись і розжимаючись під дією системи стисненого повітря.

І він мав лежати тут, серед запахів дезінфектантів, у напівпритомному стані? Щулитися проти цього нестерпного світла, коли нарешті дізнався мотив? Нарешті вивідав таємницю цих жахливих убивств? Лице його судомно скривилося.

— Диприван, двадцять кубиків, — зненацька скомандував чийсь голос.

Ньєман збагнув, про що йдеться, і підвівся на ліжку. Він схопив лікаря за руку, що вже тримала електричний скальпель, і прохрипів:

— Не треба анестезії.

Лікар ошелешено глянув на нього.

— Як це «не треба»? Та ж у вас велетенська рана на голові! Я мушу її якось зашити.

Ньєман, зібравши останні сили, прошепотів:

— Місцевий… Зробіть мені місцевий наркоз…

Лікар зітхнув, від’їхав на кріслі зі скрипучими коліщатками та звернувся до анестезіолога:

— Гаразд. Уколіть йому ксилокаїн. Максимальну дозу, до сорока кубиків.

Ньєман відпружився. Його поклали на стіл під світло багатогранних ламп. Потилиця його лежала на підголів’ї так, щоб рана була якомога краще освітлена. Йому повернули голову, а потім затулили обличчя паперовим рушником.

Поліціянт заплющив очі. Поки лікар і медсестри клопоталися коло його скроні, Ньєманові думки линули в далечінь. Серцебиття його сповільнилося, голова більше не боліла. Він помалу сповзав у забуття.

Таємниця… Таємниця родин Кайюа та Серті… Навіть це зробилося далеким, розмитим… Усі думки заслонило обличчя Фанні… Її тіло — пружне, смагляве, округле, наче вулканічне каміння, обпечене вогнем, загартоване морською піною і вітром… Фанні… Видива сповнювали його голову, наче шепіт води, шурхотіння шовку, дихання ельфів…

— Зупиніться!

Наказ розітнув тишу операційної. Усе завмерло.

Чиясь рука зірвала з Ньєманового обличчя паперовий рушник, і комісар у потоці світла побачив перед собою біса з довгими косами, який вимахував трикольоровим посвідчення перед носом в ошелешених лікаря й медсестер.

Карім Абдуф.

Ньєман скинув оком праворуч: трубками під