Бомба для голови - Юліан Семенов

— Містер Люс, я представляю газету «Дейлі мейл», мене звуть Лі Пен, — сказав уже немолодий, у шовковому чорному костюмі, сивуватий чоловік, — мені хотілося б запитати вас: чому ви прийшли в мистецтво?

— Питання ваше неосяжне. Мені важко відповісти на ваше запитання. А взагалі, я не вмію говорити. Красиво говорять поети і критики… Мабуть, людину приводить у, мистецтво бажання самовиразитись. Уся справа в тому обсязі інформації, якою начинена людина. Що вона може виразити? Сповідь хороша, коли з нею прийшов у світ Руссо. Або шофер, який віддасть себе в руки біофізиків, щоб ті записали на магнітофонну плівку, що в ньому живе кожної хвилини. Людина вся зіткана з протиріч, у ній легко вживається зло з добром. І вона, людина, завжди схильна бачити в собі добро. Я не хотів образити шофера, пробачте мені.

— Містер Люс, ви сказали про комплекс неповноцінності. Кожен художник страждає ним?

— Категоричність запитання передбачає категоричність відповіді, а я не знаю, що вам відповісти. Не просіть мене відповідати за всіх. Було б чудово, якби кожен навчився відповідати за себе.

— Ви індивідуаліст?

— Художник не може бути індивідуалістом, бо він прагне самовиражатися не стіні, а людям; кожен художник шукає аудиторію; роз'єднаність двадцятого століття спонукала мистецтво до народження кінематографа: хтось точно врахував жадобу до видовищ і гніт нудьги…

— Отже, споживач створює потрібне йому мистецтво?

— Вам би за круглий стіл інтелектуалів, — посміхнувся Люс, — вони чудово пікіруються і точні в рапірних відповідях: я маю на увазі керівників інтелектуалів і критиків. А взагалі ваша правда: споживач породжує мистецтво. Шекспіра породив королівський двір, як, втім, і він згодом породив новий метод королівського правління, бо володарі прислухуються до думки художника навіть після того, як вони віддали наказ стратити його.

— Ви боїтеся володарів?

— Я боюся конформізму. Володарювання передбачає особистість, а в цьому вже щось є, оскільки є можливість або стверджувати явище, або боротися проти нього. Конформізм, як вищий вияв утилітарності двадцятого століття, безликий, а тому могутній. Можна боротися з вітряками — їх було в Кампо де Кріптано не більше як сорок штук. Неможливо боротися з конформізмом — він є породження машинної цивілізації.

— Отже, становище безвихідне, якщо ви не можете боротися з тим, чого ви найдужче боїтесь?

— Становище важке, — відповів Люс. — Я не тішу себе, виходу я не запропоную. Вихід, мабуть, запропонує сам прогрес, це явище саморегулююче. Я боюсь віднести себе до елітарного прошарку суспільства, це одна з форм расизму, але, з мого погляду, лише елітарний прошарок у суспільстві, що виступає як певний арбітр, моральний арбітр, не дозволить суспільству залишитися аморфним.

— Кого ви відносите до елітарного прошарку суспільства? Тільки художників?

— Якщо робітник мислить, він по праву може вважатися елітою в еліті. На мою думку, характерною рисою елітарності є вміння мислити революційно, врівень з прогресом, з наукою. Одвічні цінності моралі, які несе в собі елітарний прошарок, — я зачисляю сюди не тільки людей високого мистецтва й науки, а й тих, хто свято наслідує одвічні принципи, — можуть урятувати людство від того духу пристосовництва, який передбачає конформізм. В умовах конформізму слабкі надівають личину сили, щоб не бути освистаними, а будь-яке відхилення від стандарту несе людині моральну, а часом і фізичну загибель— нема нічого страшнішого від сліпоти суспільства, це страшніше, ніж справжня сліпота однієї людини. І коли я щось ненавиджу, то це конформізм — зворотний бік будь-якої тоталітарної держави, нацистської насамперед.

— Про вас пишуть як про вкрай лівого. Ви справді примикаєте до ультралівих?

— Я не дуже згодний з поділом мистецтва за принципом унтер-офіцерської всезначущості. Достаєвського вважали вкрай правим, а Вагнера зачислили до лику ультра. Страшно, коли нездара вбирається в тогу лівого…

— А коли талант приміряє піджак правого?

— Мені потрібні ордени і регалії для того, щоб захищати моє мистецтво.

— Якими орденами ви нагороджені, містер Люс?

— Я цитував Стендаля.

— Що, з вашого погляду, визначає міру талановитості художника?

— Обсяг інформації, закладений у його творі. Людство здорово порозумнішало за останні роки. Потрібна відповідність, я сказав би, випереджаюча відповідність художника й суспільства Не можна формувати громадську думку, будучи в ар'єргарді знання. Важко робити цю роботу, перебуваючи в лавах; цей труд допустимий лише для тих, хто вирвався в авангард думки. Можуть, звичайно, не помічати, закидати камінням чи затюкувати — але все-таки правда за авангардом.

— Ви проти традицій? Ви відкидаєте Томаса Манна?

— Традиції, якщо вони талановиті, завжди авангардні.

— Над чим ви тепер працюєте?

— Я хочу зняти інтелектуальний вестерн.

— Тема?

— Я шукаю тему, — відповів Люс, одразу зрозумівши, що це запитання невеличкої фарфорової китайської журналістки було продиктовано з Берліна через містера Ліма.

— Вас не бентежить презирство інтелектуалів — «серйозний Люс» пішов у жанр вестерну?

— Мене це не бентежить. Як правило, бояться подібних думок люди, не впевнені в собі, у своїй темі.

— Ваш інтелектуальний вестерн торкатиметься політичних питань?

— Не знаю. Поки що не знаю.

— А в принципі — ви не боїтесь політики в мистецтві? Високе мистецтво непричетне до політики, воно живе почуттям. Хіба не так?

— Фелліні якось сказав мені: «Люс, якщо ви не будете займатися політикою, тоді цим доведеться зайнятися мені». Я пообіцяв Фелліні ще років зо два спокійного життя. Фелліні і Стенлі Крамер — дві сторони однієї медалі, яку нелегально чеканять у всьому світі, присвячуючи її істині.

— Я читала критичні статті, присвячені вам, містер Люс. Вас лаяли за те, що ви йдете у своїй творчості шляхом оголеної публіцистичності. Тому вас зачисляють до розряду ділових художників, прагматиків і конкретистів, творців другого сорту. Вас це ранить?

— Художник, навіть якщо його офіційна критика ставить у ряд творців другого сорту, що працюють предметно й прагматично, все одно є людина, яка живе без шкіри. Мене дуже ранила б ця думка, якби я не знав ставлення до моєї роботи найширшої аудиторії. Я — воротар, і мої ворота захищають не три беки, а мільйони моїх співгромадян.

— У своєму фільмі «Наці в білих сорочках» ви обрушилися на панів з організації фон Таддена. Чи такі вже страшні ці люди? Чи є вони представницькою силою у вас на батьківщині?

— Найкращий спосіб вивчити явище — це сконцентрувати увагу на крайніх явищах, бо в них чітко й перспективно закладено тенденцію.

— Ви говорите зараз як політик…

— Будь-який художник — хоче він того чи не хоче — політик. Трепетний художник, що живе поза політикою, як правило, приречений на загибель, якщо тільки не випадковий збіг обставин, коли сильні світу цього — від літератури, політики чи економіки — чомусь звернуть увагу на