Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

Так от, старий Ба… Вдовиченко тихенько пошкрябав у двері Шерифового кабінету, потім просунув голову:

- От ви тут сидите, товаришу начальник, і нічого не знаєте.

- Влада все знає! - огризнувся мій братик. - А якщо й не знає, то такі, як ви, одразу настукають.

- Не настукають, а поінформують, - образився дядько.

- Скажіть уже краще - збрешуть, - відвзаємив Олексій. - Заходьте. Сідайте і кажіть. Тільки коротко. Раз-два і… “з моїх слів записано правильно”, прізвище, ім’я, по-батькові і дата.

- Під протокол будете? Так не боюсь я вашого протоколу. Не ті зара часи, щоб боятися. Пишіть: мій сусід, громадянин такий-то…

- Не “такий-то”, а ім’я, бо сусідів у вас двоє: ліворуч і праворуч. А третій - через дорогу. То котрий?

- Котрий Бебель по-вуличному.

- Знов за рибу гроші. Ви, громадянине Вдовиченко, не на вулиці, а в офіційній установі. Або кажіть усе, як у попа на сповіді, або - онде двері і вйо!

- Ну… Пащенко.

- Та-а-ак… і що ж Пащенко? Знову ваших курей зі свого городу пужалном виганяв? Хоча, який зараз город? Зима надворі… А! Знаю! Підсвинка зарізав, а вас на свіжину не покликав.

- Ні! Він Панченка вбив. І закопав!

- І напис написав: “Вдовиченко був зануда, він його любив”?

- Даремно глузуєте, майоре. Святу правду кажу. Записуйте: мої підозри щодо злочинної діяльності громадянина Пащенка ґрунтуються на підставі неодноразового винесення ним за останні дні потай, у вечірню пору ближче не встановленої кількості відер свіжовикопаної глини з власної хати на зади власного обійстя. З наступним розсипанням її по землі.

- Я вас, дядьку, мабуть у секретарі до себе візьму. Протоколи складати. Бо у мене так ловко не виходить. Ну добре, виносить Пащенко з хати глину - і що?

- Як що? Він же покійного Панченка до себе в хату заманив, убив і в погребі закопав.

- А чому саме в погребі?

- А де ж? Зима зараз. На вулиці землю ломом не вдовбаєш. А в погребі - якраз м’яка глина. І не замерзла.

- Звідки така обізнаність? Самі, либонь, прикопували - і то не раз? Признавайтесь одразу. І щиросердно: кого, коли, де?

- Поживіть з моє, - огризнувся ображений у кращих почуттях дядько. - Так ви оперативно-слідчі дії проводити будете, чи мені до району їхати?

- Вже приїхали. Понятих треба. Зараз гляну, чи Марія вдома.

- Оце ви правильно робите. Бо сестричка у вас, щоб ви знали, ясновидяча. Крізь землю бачить. Не те, що деякі. Сидять тут у кабінетах і глузують.

Я, на свою голову, була вдома. Хоч-не-хоч, а мусила одягатися і йти до братового офісу. Але не встиг Олексій пояснити, навіщо я йому потрібна, як у двері постукали наступні добровільні помічники закону. Точніше - помічниці. Дві наші легендарні бабусі баба Химка і баба Гапка, або, як вони самі одна одну обзивали, німецька сучка і колгоспна лярва.

Пришкандибали, глипнули на Бахура так, що він сам вилетів за двері (але там і принишк), сіли, сперлися на ціпки і завели:

- Оце ви Григоровича шукаєте, так то його покійниця Валя до себе позвала.

Шериф, котрий уже був не в гуморі, відтак огризнувся, та ще й недоречно:

- Бабусі, стосовно “покійниця позвала” - то це не до мене, а до попа. То по його відомству. У мене покійники нікого і нікуди не кличуть. І не посилають. Лежать собі сумирно, де їм належить, і ні в що не втручаються.

І заробив:

- Ганцихрист! - вигукнула баба Гапка.

- Шмаркач! - додала баба Химка.

- І щоб ти прожив двісті років і твої діти та онуки так старість поважали, як ти нас зараз!

- А бодай тобі грець!

- Здаюсь, здаюсь, здаюсь. Пояснюйте, що ви маєте на увазі. Тільки або по черзі, або дуетом. Бо як одна другу перебиває, то це не розмова. Що ви можете пояснити стосовно громадянина Панченка, який перебуває в розшуку? До чого тут його покійна однокурсниця? І куди вона його позвала, а головне - коли?

- Ні, Химко, ти глянь! У школі вчаться, погони носять, револьверта на пояс чіпляють, а найголовнішого не знають. Як хтось раптом помре чи загине десь, то може тих живих, котрих любив, за собою забрати.

- Як це - забрати?

- З нашого світу - на той, їхній.

- Громадянки бабусі! Я вас ще раз офіційно запитую: яким боком ваші покійники живих забирають і коли саме?

- Уві сні! Приходять і кажуть: мені без тебе сумно, ходімо зі мною. А той, котрий ще живий, якщо не знає, як відповідати, може таки й піти. І все! Вранці не прокинеться.

Братик із такою народною версією контактів живого світу з потойбічним зіткнувся вперше. Тому не став сперечатися, а одразу ж поцікавився:

- А як треба відповідати?

- А так: вибач, дорогенький, я тебе люблю, я за тобою теж скучаю, але я ТУТ потрібніший. Всьому свій час. Зажди.

- Вони