Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст
Ліне вужем вислизнула з мішка, жадібно хапаючи ротом повітря.
Вибравшись з пастки, відкинула спальник набік і трохи полежала на спині, збираючись з думками.
Почулося рипіння вхідних дверей. До неї долинули кроки й голоси, але слів розчути вона не зуміла.
Ліне підвелася, підійшла до дверей і зазирнула в замкову шпарку. Залежно від того, як прикладати до шпарки око, можна було бачити тамбур, частину коридору або двері до підвалу.
Чоловік закотив балаклаву на чоло. Вона впізнала його з фотографій — Даніель Ліндберґ. За ним — Генрієтте Коппанґ.
— Де вона? — запитала Генрієтте.
Даніель Ліндберґ показав на гардеробну.
— Там! Нікуди звідти не подінеться.
Він став перед дверима підвальної кімнатки, заніс ногу і щосили копнув. Бризнули навсібіч дерев’яні тріски. Двері піддалися, обірвалися і косо повиснули на нижній завісі.
Сигналізація почала тихенько клацати, даючи знак, що чекає на введення коду й відімкнення алярму.
Даніель увірвася досередини. Генрієтте — за ним. У шпарину Ліне могла бачити лише частину кімнати й не бачила, чим вони там зайняті. За мить обоє вийшли в коридор, кожен з відкритою пачкою, — видно, перевіряли, чи справді там гроші.
Обоє вибігли надвір і знову повернулися по нову партію. Увімкнулася сирена. Злочинці ще тричі забігали в підвал і винесли всі коробки.
Ліне трохи зачекала, а потім вийшла з комори.
— Мамо!
Амалія стояла на сходовому майданчику другого поверху, затуливши вуха руками.
Ліне вибігла нагору, схопила дівчинку на руки й міцно притулила до себе.
— Усе вже скінчилося, — сказала вона.
73
Червона цятка повернулася до його будинку. Вістінґ підвівся. У роті пересохло, долоні спітніли. Він притиснув язик до піднебіння, насилу ковтнув слину й задзвонив Мортенсенові.
— Ти де?
— За п’ять хвилин від твого дому. Може, й менше. Що відбувається?
Вістінґ пояснив ситуацію і тієї ж миті почув пілікання смс-ки.
— Чекай! — урвав його Мортенсен. — Спрацювала сигналізація!
Вістінґ відвів мобільний від вуха і теж побачив таку саму смс-ку.
— Спрацювали обидва детектори, — повідомив Мортенсен.
Надійшли ще два повідомлення від охоронної служби. В останньому надіслали фото. У кімнаті було двоє людей. При скупому освітленні якість зйомки була поганою, але він виразно бачив чоловіка й жінку з пачками в руках.
— Трясця! — вилаявся він.
— Рух! — вигукнув Тюле, показуючи на червону цятку.
Червона цятка виїхала з житлового кварталу на Брюнляваєн і рушила далі на північ.
Вістінґ знову схопив телефон.
— Якою вулицею їдеш?
— Внутрішньою, — відповів Мортенсен.
— Вони прямують тобі назустріч.
— Спробувати їх зупинити?
Вістінґ стиснув вільною рукою спинку стільця.
— Ні, їдь до мене додому. Знайди Ліне.
Вістінґ поклав слухавку, коротко дихав, зважуючи всі можливі варіанти.
Пропищало нове повідомлення від охоронної служби. То було фото Ліне з Амалією на руках, яка вимикала сигналізацію.
Пульс трохи врівноважився. Він уважно розглядав доньку і внучку, але обоє були на вигляд цілі й неушкоджені. Хотів їй зателефонувати, натомість зателефонував на центральний пульт у Кріпос. Назвав своє прізвище і посаду.
— Я керую спецоперацією за дорученням генпрокурора, — пояснив Вістінґ. — Виникла невідкладна ситуація. З Вестфолда до Осло прямують в автомобілі чоловік і жінка. Вони щойно вторглися в камеру зберігання надзвичайно важливих речових доказів і викрали велику суму готівки у валюті. Мені потрібна допомога, щоб їх спинити й затримати.
— Хвилинку! Ви зараз розмовлятимете з головним інспектором.
Вістінґа з’єднали з головним інспектором. Він знову назвався і пояснив причину свого дзвінка.
— На об’єкті почеплено маячок, — пояснив він і глянув на карту. — Авто перебуває на Е18 між Ларвіком та Саннефьордом, прямує на північ, швидкість не перевищує. Буде на вашій території за півгодини.
— А ви де?
— На протилежному боці. Колботн.
— Мобільний?
— Звичайно!
— Тоді пропоную зустріти нашу групу на автозаправці «Шелл» у Гьовіку. Разом сплануєте перехоплення.
Вістінґ занотував собі прямий телефонний номер головного інспектора. Аудюн зняв з постів спостереження всі автомобілі.
— Ми тут згортаємося, — повідомив він по рації.
Доки Вістінґ з Тюле їхали від Колботна до Гьовіка, червона цятка проминула Драммен.
— Вони будуть на перетині за двадцять хвилин.
Керівник операції «перехоплення» давав інструкції своїй команді.
Вістінґ поговорив з Ліне. Мортенсен був з нею. Ліне розповіла не так про те, що сталося з нею в будинку, як про свої здогади, що гроші з насосної станції забрав Барнгард Клаусен і що саме він винуватець зникнення Симона Мейєра. Ліне була майже певна того, де лежить тіло Симона, але воліла поки що про це змовчати.
Вістінґ спостерігав за рухом на шосе. Неможливо уявити, про що думали оті двоє в авті, які плани собі укладали і як сподівалися втекти. Мусили ж розуміти, що невід навколо них стягується. Вістінґ побоювався, аби зловмисники не обрали іншу дорогу, щоб уникнути ймовірного перехоплення, але вони, вочевидь, дуже квапилися додому.
Керівник операції закінчив брифінг і підійшов до нього.
— Для нас це звична справа, — промовив він, більше, мабуть, задля заспокоєння.
— Який план?
— Два цивільні авта супроводжуватимуть їх позаду, далі попереду поставимо на смузі громадського транспорту автобус. Ще кілька цивільних автомобілів їхатимуть смугами обабіч «ауді», скинуть швидкість і повністю зупиняться на рівні автобуса. Ми під’їдемо ззаду.
То був простий і добрий план, але від помилок ніхто не застрахований.
Минуло десять хвилин, тоді цивільні автомобілі повідомили, що вони вже на позиції.
— За два авта позаду, швидкість стабільна, — повідомив один.
Червона цятка минула Шлєпенден, наближалася до Саннвіки.
Один із патрулів відрапортував, що автобус поставили, шосе звузилося до однієї смуги.
Фура-автовоз прогримотіла повз них, здійнявши клуби пилюки.
— Окей, напоготові! — скомандував командир загону перехоплення.
Полісмени розійшлися по своїх автах, які стояли в сховку позаду бензозаправки. Вістінґ сів за кермо в автомобілі спостереження, Тюле — поруч з лептопом на колінах.
— Ще хвилина, — промовив він. Вістінґ наготувався влитися у потік транспорту, щойно з’явиться синє «ауді».
Тюле першим його побачив.
— Онде!
Авто їхало крайньою правою смугою. Вістінґ встиг помітити нагромаджені на задньому сидінні коробки.
Він засигналив, щоб його пропустили, і став за сто метрів позаду «ауді». За коробками не видно було водія і пасажира.
Два цивільні поліційні авта збільшили швидкість, обігнали «ауді» і тепер їхали паралельно перед ним.
Потік машин сповільнив рух. Синє «ауді» перелаштувалося у ліву смугу й блимало фарами, щоб його пропустили.
Швидкість
