Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

Ліне голосно вилаялася, глянула на двері й знову взялася скропити. Напередодні Даніель прислав Генрієтте фото її інформаційної стіни в підвальному офісі.

«Знайди все, що зможеш, про цих людей», — написав він у повідомленні.

Ліне не треба було збільшувати фото, щоб побачити, яких людей мав на увазі Даніель. То були імена, написані навколо імені Леннарта Клаусена. Томмі Плейм та Аксель Скавгауґ. Обоє стали жертвами нападників.

Теленькнув дзвоник над вхідними дверима. То була Генгрієтте.

Ліне вимкнула телефон, помахала ним у повітрі.

— Ти забула, — усміхнулася вона вимушено. — Лежав на кріслі.

Генрієтте подякувала й теж усміхнулася.

— Я без телефона, як без рук, — сказала вона.

Ліне провела її до дверей. Вони знову попрощалися, і Генрієтте зникла за рогом. Відразу по тому вона проїхала в блакитному «ауді» вулицею з телефоном біля вуха.

Ліне теж вийняла з кишені мобільний, щоб зателефонувати батькові й повідомити, що гра почалася.

65

Адріан Стіллер зайшов у банк услід за молодою парою. Вони відірвали в автоматі талончик з номером своєї черги і сіли чекати. Стіллер підійшов до інформаційної стійки й попросив покликати Веґарда Скоттемюра.

Чоловік за стійкою глянув на монітор свого комп’ютера.

— Він саме консультує клієнта, — повідомив він із завченою усмішкою на губах.

— Я не можу чекати, — наполіг Стіллер.

Банківський службовець глянув на нього так, ніби нічого подібного ще не чув.

— Гляну, чи скоро закінчить, — сказав він, сповзаючи зі свого табурета.

Стіллер рушив за ним. Веґард Скоттемюр сидів у боксі зі скляними стінками. Літня клієнтка вже збиралася йти.

— До тебе відвідувач, — сказав службовець з інформації.

Скоттемюр визирнув з бокса, зустрівся зі Стіллером поглядом, і на його обличчі майнула якась тінь приреченості. Він випровадив клієнтку. Стіллер зайшов у бокс і зачинив за собою двері.

— Добрий день, — привітався він, сідаючи.

Скоттемюр лише кивнув.

— Ви були не зовсім чесні зі мною, — сказав Стіллер.

Скоттемюр стрепенувся, наче обурившись.

— Але я нічого більше не знаю.

— Гадаю, ви збрехали, ніби зійшли з маршруту, щоб відлити. Ви цілеспрямовано звернули до насосної станції. Мали там зустріч?

— З ким?

— З коханцем.

Обличчя Скоттемюра пополотніло. Стіллер розповів, як криміналісти дослідили місцевість навколо станції і знайшли сліди сексуальної активності між двома чоловіками.

— Одним із них були ви. Мені треба знати, хто ваш партнер.

Скоттемюр похитав головою, але не для того, аби заперечити слова Стіллера.

— Це вже не має значення. Він давно помер.

— І все ж… Я мушу знати ім’я.

Скоттемюр задумався.

— Він був одружений. Я не хотів би заплямувати пам’ять про нього.

— Ми розслідуємо зникнення людини як можливу справу про вбивство. Вам доведеться назвати ім’я, — наполягав Стіллер. — Або зараз мені, або згодом, на допиті в суді.

Веґард Скоттемюр схопив ручку, перебирав її у пальцях.

— Ми зустрічалися у басейні, — почав він. — Разом ходили в сауну, але це не були місця, де можна спокійно поговорити чи покохатися, тому ми домовлялися про інші місця зустрічей.

— Насосна станція, наприклад.

— Так, станція — одне з таких місць. Він був одружений, а я жив разом з батьками. Вони не повинні… вони нічого про мене не знають. Ми мали день для зустрічей, раз на тиждень. Він начебто вигулював собаку, а я бігав.

Стіллер подумки перебрав список, у якому Скоттемюр займав чільне місце. Там був і чоловік з собакою — останній у списку. Стіллер не пам’ятав прізвища, але з’ясувати буде неважко.

— Лише раз ми застали біля станції сторонніх. Загалом, це було дуже тихе місце.

— І ті сторонні з’явилися там у день зникнення Симона Мейєра?

— Під будівлею стояло авто, тож я розвернувся і побіг в інший бік.

— Яке авто?

— Універсал.

— Колір?

— Червоний.

Стіллер відчув, як у жилах завирував адреналін. Без сумніву, авто, яким Ян Ґюдім вивіз награбовану здобич.

— Чому досі нічого про це не сказали?

— Бо ви розшукували чорний автомобіль.

Скоттемюр мав рацію. Одна жінка бачила, як до наносної станції під’їжджало чорне авто. Вона не могла згадати, якого саме дня це було, але її свідчень було достатньо, щоб розпочати пошуки чорного автомобіля. Скоттемюр, звісно, розумів, що його спостереження важливе, але мовчав зі страху, аби хтось, бува, не довідався, чого його туди занесло.

— Рейдар прийшов пізніше й теж його бачив, — додав Скоттемюр.

Чоловік з цуциком, подумав Стіллер. Ім’я відразу спливло в пам’яті.

— Рейдар Даль?

Веґард Скоттемюр кивнув.

— Що він бачив?

— Чорне авто, про яке писали в газеті.

— Що ще він розповідав?

— Більше нічого. Авто стояло перед станцією. Побачивши його, Рейдар подався геть.

— Не назвав марку? Не сказав, чи сидів хтось у салоні?

Скоттемюр похитав головою.

— Мені здалося, що він не все розказав, але зі мною так і не поділився. Після тих подій ми більше не зустрічалися… ну… в особливий спосіб. А якщо десь і перетиналися, то ніколи не згадували насосну станцію.

Стіллер уже готовий був змиритися, що ця нитка теж нікуди його не приведе.

— А чи міг він говорити про побачене з кимось іншим?

— Таж з поліцією говорив!

— Так, правда, — кивнув Стіллер і підвівся. — Дякую за розмову!

Скоттемюр звів на нього розгублений погляд, вражений, що той так раптово урвав розпитування.

— Проводжати не треба, — сказав Стіллер і вийшов.

В авті він взяв папку з матеріалами «справи Єршьо» з написом «Свідки», знайшов протокол допиту Рейдара Даля. Допит проводив полісмен місцевого відділку Арнт Ейканґер.

Свідчення було записано як довільний переказ телефонної розмови, а не формальний допит. Стіллер його вже читав, але зараз переглянув іще раз. Ейканґер писав, що він дав зрозуміти свідкові, що в околиці, де зник Симон Мейєр, бачили чоловіка з цуциком і дехто упізнав його. Рейдар Даль підтвердив, мовляв, його справді могли там бачити. Песик називався Єппе, сіро-чорний семимісячний тібетський тер’єр. Даль розповів, де саме гуляв з цуциком, назвав ім’я дружини, яка була вдома на момент його виходу на прогулянку і повернення з прогулянки. Унизу — резолюція на одне речення про те, що інших фактів свідок не знав. Ото й усе. Але навряд, чи це було правдою.

66

Усе спостережне обладнання перенесли з лікарняної палати пансіонату в Абільдшьо в гараж у Колботні. Три камери почепили в самому гаражі, ще дві — надворі. На обох кінцях вулиці поставили поліційні пости. Озброєна група захоплення з місцевого поліційного відділку ховалася у бічній вуличці і вже за хвилину могла бути