Фаворит - Дік Френсіс
Оця недосвідченість коня і примусила Сціллу вмовляти мене, щоб не брав його у Пламптон, де з гарячими завжди трапляються несподіванки.
Облишивши снотворне, вона з усією ясністю збагнула нарешті свою втрату і тому сердилась та продовжувала вмовляти:
— Не треба, Аллане! Навіщо тобі ці перегони новачків? Ти ж знаєш, що твій Безнадійний ще не теє. До того ж тебе ніхто не примушує…
— А мені самому хочеться.
— Важко й придумати більш відповідне ім'я для скакуна…
— Навчиться, — заспокоїв я, — звичайно, коли я виїжджатиму на ньому.
— Хай уже краще хтось інший… прошу тебе!
— Варто тримати коня, щоб на ньому скакали інші! Я ж задля того й прибув до Англії — брати участь у перегонах.
— Ти скрутиш собі в'язи, так само, як Білл. — I вона розрюмсалась, наче мала дитина.
— Не турбуйся. А коли б він загинув під час автокатастрофи, ти б не дозволила мені водити машину? На перегонах так само небезпечно. — Я помовчав, та вона ще дужче розплакалася. — На шосейних дорогах гинуть тисячі, а на іподромах — одиниці.
Сцілла трохи заспокоїлась, але ущипливо зауважила: кількість автомобілістів і жокеїв не можна порівнювати.
— Буквально одиниці гинуть на скачках з перешкодами.
— Але ж Білл загинув!
— Один із ста за цілий рік.
— Після різдва — ось уже другий.
— Так, — я зиркнув на неї. В її очах все ще було повно сліз.
— Слухай, а в нього не було якихось неприємностей останнім часом?..
— А що тобі? — здивувалась вона.
— Були чи ні?
— Ні, здається, жодних.
— Його ніщо не турбувало? — допитувався я.
— Ні. А ти вважаєш…
— Нічого я не вважаю. — I це була правда. До самої катастрофи Білл зоставався таким, як завжди, — веселим, спокійним, самовпевненим. Він мав чудову дружину, трьох гарних діток, власний будинок із сірого каменю, значний достаток і кращого в Англії скакуна. Щасливчик — та й годі! I скільки я не напружував пам'ять, іншим його навіть не пригадував.
— Тоді навіщо питаєш?
Я обережно натякнув їй, що Біллова смерть не була наслідком нещасливого випадку. Розповів про дріт і пошуки Лоджа.
Вона закам'яніла.
— О ні! Цього не може бути!
Навіть зараз, у вагарні Пламптонського іподрому, я бачив перед собою її обличчя. Сцілла більше не вмовляла мене. Моя заява витіснила з її свідомості всі інші думки.
Тверда рука лягла мені на плече. Я добре знав її: то лапище Піта Грегорі, нашого тренера, дебелого здорованя, футів шести на зріст, що вже почав лисіти та обростати жирком; колись, як мені казали, наїзник серед наїзників і чемпіон.
— Хелло, Аллане! Радий бачити тебе, друзяко! Я вже оголосив тебе на другий заїзд.
— Ну, як тобі подобається мій кінь?
— Годиться. Хоч ще не навчений. — Безнадійний був у його стайні десь близько місяця. — Я б на твоєму місці не дуже гнав його під гору, а то він не дотягне до фінішу. Ще мине багато часу, поки братиме призи…
— Гаразд, — пообіцяв я.
— Ходімо, мені треба тобі дещо сказати. — Він поправив ремінчик бінокля в себе на плечі.
Ми вийшли крізь ворота на скакову доріжку й стали пробувати підборами грунт. Вони вгрузали на цілий дюйм.
— Це ще добре, коли згадати, скільки тут було снігу, — мовив я.
— Зате м'яко падати, — пожартував він.
Ми закрокували до найближчої перешкоди. Все тут наче було гаразд.
Зненацька Піт запитав:
— Ти бачив, як падав Адмірал?.. — Він саме тоді їздив купувати коня в Ірландію і щойно повернувся.
— Атож. Я був корпусів за десять від нього, — відповів я, роздивляючись, як розташовані бар'єри.
— Ну?
— Що ну?
— Чому ж він упав? — Голос його дзвенів настирливо й нетерпляче. Я глипнув на нього. Очі Піта були холодні й жорстокі. Щось ніби підказувало мені мовчати.
— Упав… та й годі. Коли я долав перешкоду, Адмірал лежав на землі, а Білл під ним.
— Тоді, певно, Адмірал схибив?.. — сказав він, не зводячи з мене очей.
— Я ж не бачив… Можливо, зачепився за край… — Це було вже ближче до правди.
— А не було там ще чогось?.. — Очі Піта пронизували мене наскрізь.
— Що ти маєш на увазі? — викручувався я.
— Та так… нічого. — Він ніби трохи заспокоївся. — Коли ти не бачив… — Ми пішли назад. Мені чомусь совісно було, що я втаїв од нього правду. Та вже надто допитливим і цікавим він мені здався. Хоч я був переконаний, що Піт нізащо б не погодився скалічити коня, та ще такого, як Адмірал. Але чому він-так зрадів, коли я заявив, що нічого не бачив?..
Я збирався спитати його, а що він думає, і потім викласти йому все, та Піт раптом заговорив:
— Ти не береш участі в змаганнях аматорів, Аллане? — Він знову прибрав самовпевненого й насмішкуватого вигляду.
— Ні, — одказав я. — Слухай-но, Піте…
— Зажди. Днів шість тому мені пригнали коня. Гнідий жеребець, справжнісінький красень. Його привели з невеличкої стайні десь там, на заході, хазяїн хоче, щоб хтось скакав на ньому в аматорських перегонах. Я дзвонив тобі вранці, але ти вже пішов.
— Як його кличуть? — запитав я, добре знаючи, що Піт неодмінно збирається вплутати мене в якусь халепу.
— Піднебесний.
— Не чув… Що він накоїв?
— Нічого особливого. Просто він ще зелений.
— Давай одверто!
Піт зробив вигляд, що здається.
— Він скакав лише двічі в Девоні минулої осені. Не падав, але… обидва рази скинув вершника. Зате як він сьогодні взяв у мене бар'єр! Я думаю, ти легко приборкаєш його…
— Мені не хотілося б тобі відмовити… проте…
— Його чарівна хазяйка так сподівалася, що саме ти на ньому поскачеш! Це її перший кінь. Я сказав, що вмовлю тебе…
— Ні, ні…
— То хоч поговори з нею, — наполягав Піт.
— Тоді мені вже совісно буде відмовлятися… Це знов якась там твоя старенька знайома, що назавжди лягає в лікарню й хоче дістати перед смертю останню насолоду?
Невдовзі перед тим Піт саме таким чином добився моєї згоди скакати на клячі, яка мені зовсім не подобалася. Потім я не раз бачив її стару хазяйку на іподромі. Видно, її лікарня та її сумний кінець ще були далеко.
— Ні, вона зовсім не стара…
Ми підійшли до вагарні. Піт, озирнувшись, покивав комусь пальцем. Одним оком я побачив молоду жінку, що підходила збоку. Тепер тікати було б просто нечемно. У мене вистачило часу тільки тихенько вилаяти Грегорі, перш ніж я обернувся та був відрекомендований власниці Піднебесного, хвацького майстра скидати вершників.
— Міс Еллері-Пенн, ось це і є Аллан Йорк, — сказав Піт.
Я глянув на неї й остаточно загинув. Потім пробелькотів:
— Я з великою
