Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

— Не беруся судити, — похитнув головою Конєв, розслаблено відкидаючись у кріслі. — На мій погляд, Риков ніяк не міг довідатися про вас і Марину. За це я можу ручитися головою. Та й узагалі він людина…

Конєв хотів сказати «чесна», але затну вся, подумавши, що Корж може сприйнятий це, як важкий камінь у його власний город.

— …боягузлива, — викрутився Конєв. — Він би не став зв’язуватися з такою дешевою шантрапою.

— Можливо, — стримано погодився Корж. — Можливо…

Хай там як, але рішення про ліквідацію Рикова Корж прийняв ще кілька днів тому. Механізм убивства запущено. Директор «Золотого кореня» все одно має дістати кулю і тим принести Коржу значний бариш. Ну а якщо Марина до того ж має рацію… Тоді до баришу додасться ще й утішливе виправдання: самооборона.

— Хоч би хто там був, — очі Коржа виразно блиснули, — вони повинні відповісти за це. Я хочу, щоб ти знайшов і покарав їх. Але перш, ніж умерти, вони повинні розповісти тобі, хто їх послав.

— Буде зроблено, — пообіцяв Конєв. І, сподіваючись, що шеф не відмовить своєму рятівнику в маленькій послузі, запитав:

— Веніаміне Северовичу, чи можу я у світлі цього завдання не бути присутнім при зустрічі Гроховського з Роговцевим? Адже все одно роботи там ніякої.

Корж мовчав, зосереджено потираючи долонею поліровану поверхню столу. Потім підняв очі.

— Ні, Семене Валентиновичу.

І додав:

— Ти мій найкращий співробітник, Семене Валентиновичу. А Гроховський — гівно. Його не можна відпускати одного. Ти мусиш допомогти йому стати справжнім працівником нашої фірми.

До ліжка Нержин добувся тільки о третій годині ночі й одразу заснув. Будильник, як завше, задзвенів о сьомій. І майже водночас із ним задзеленчав телефон.

— Так… Здоров, Юро! Відразу не впізнав.

Юра був його двоюрідний брат. За останні чотири роки він дзвонив разів десять. З них тричі — аби привітати Нержина з днем народження. Всі інші дзвінки Юра робив або щоб попросити грошей у борг, або повідомити, що чергова «віддача» відкладається.

— А от мені препаршиво, — з викликом сказав Юра. Нержин відзначив, що його братик, схоже, вже встиг похмелитися пивом. — Послухай, мені потрібні три штуки. Звісно, доларів.

Політехнічний інститут Юра закінчив на превелику силу. Не без допомоги Нержина, котрий мав там впливових знайомих. І за активного сприяння свого батька — завідувача факультету електротехніки. За фахом він не працював ані дня. Щойно одержавши диплом, він завів разом зі своїм другом бізнес, який сам називав «помірно легальним». Тобто, як пояснював Юра, оптова торгівля — бізнес абсолютно легальний. А «помірно легальним» його роблять три речі: необхідність давати дрібні хабарі чиновникам, ухилятися від податків та іноді видавати угорську горілку за шведську. Юра кілька разів «перехоплював» у свого двоюрідного брата по сто-двісті доларів, зволікав із поверненням, але потім усе-таки віддавав. Проте три тисячі…

Нержин присвиснув.

— Та де ж я тобі знайду такі гроші?

— Ти ж розповідав, що одержав великий грант.

— Розумієш, Юро… Це гроші цільові. По-перше, за умовами контракту з фондом Хаммерштейна я зобов’язаний був купити комп’ютер і, звісно, купив. А решта гранту виплачується мені як зарплата. І, повір, не дуже велика. Можу допомогти трьома сотнями — це максимум.

— Зрозуміло, — розчаровано протягнув Юра. Раптово йому сяйнула вагома, на його погляд, аргументація, і він захоплено запропонував:

— Слухай, Сергійку, я ж не просто так прошу. Мені пропонують відмінний товар. Давай ти мені позичиш хоча б дві штуки, зате під двадцять відсотків. Ти даси дві, а одержиш дві чотириста, прикинь!

— Прикинув, — сухо сказав Нержин. — Але в мене і двох немає, Юро. Я тобі позичу, так і бути, чотириста без усяких відсотків, хоча це і поставить мене на грань фінансової катастрофи. Гаразд?

— Гаразд. Якщо інших варіантів не знайду, я тобі передзвоню ввечері, — кисло відказав Юра і поклав слухавку.

Нержин знову завалився спати, заприсягшись собі, що вранці поїде до лікарні. Доля П’ятої була йому небайдужа.

Нержин під’їхав до лікарні невідкладної хірургічної допомоги на початку одинадцятої. Він був у своєму найкращому костюмі, тримав у руках букет троянд.

Цього разу він зайшов через центральний вхід, до відділення спецтравми піднявся ліфтом на четвертий поверх. Тільки там він спохватився, що не знає, у якій палаті шукати П’яту. Помізкувавши з півхвилини, чи не повернутися в реєстратуру, Нержин зміркував, що все одно запитувати безглуздо. Адже він не знає ні імені, ні прізвища дівчини. А по прикметах і часу доставки простіше запитати про неї прямо тут, на поверсі, у чергового лікаря чи медсестри.

Сергій непевно пройшов у двері з матового скла, над якими висіла табличка «Відділення спецтравми». Перед ним простягнувся довгий коридор із безліччю дверей. Найближчі були відкриті. За ними гладка жінка в білому халаті пила каву з білої емальованої кружки.

— Скажіть, будь ласка, у якій палаті дівчина, доставлена до вас сьогодні близько першої ночі?

— Не знаю, — пробурчала сестра. — У