Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

Попереду, наче сяюча снігова куля, зійшов великий холодний місяць і прозирнув крізь плетиво лісових віт, давши досить світла оповідачеві, щоб той, змилостивившись над власною пам'яттю, зміг прочитати текст капітана Кейта з клаптика газети. Але щойно отець Браун склав його і сховав назад у кишеню, як Фламбо підняв догори руку, як це роблять французи на знак уваги.

— Заждіть-но хвилиночку, — збуджено вигукнув він, — я відчуваю, що ось-ось розгадаю ту історію, яку ви мені щойно розповіли.

Він спрямував погляд у пітьму і продовжував крокувати, важко дихаючи, немов переможець у змаганні зі спортивної ходьби. Невеликому священикові важко було дріботіти за ним, але його підігрівав інтерес до приятелевої думки. Перед ними дерева трохи розступилися, дорога пішла донизу, поперек добре освітленої місяцем долини, і десь попереду знову щезала у пітьмі іншого лісу. Вхід до того лісу здавався малим і округлим, як чорний отвір віддаленого залізничного тунелю. До нього залишалося якихось пару сотень ярдів, і він уже зяяв, наче вхід у печеру, коли Фламбо нарешті заговорив.

— Добре, зрозуміло, — вигукнув він, ляснувши себе по стегні. — Якихось чотири хвилини подумати — і я готовий переповісти вашу історію від початку до кінця.

— Гаразд, — вдоволено відповів Браун. — Починайте.

Фламбо звів голову і сказав низьким голосом:

— Генерал Сен-Клер походив із сім'ї, де божевілля було спадковою хворобою, і його основним завданням було вберегти від неї доньку, а також, можливо, свого майбутнього зятя. Мав він рацію чи ні, але вирішив, що трагічний кінець близько і хотів покінчити життя самогубством. Однак звичайне самогубство лише додало б розголосу родинному секретові, чого він так боявся. Із початком воєнних дій розум його ще більше потьмянів, і в нападі безумства він поступився своїм громадським обов’язком заради особистого інтересу. Генерал Сен-Клер кинувся у бій в надії впасти від першої ж кулі. Опинившись у полоні, дискредитований, він геть збожеволів і, зламавши шаблю у нестямі, повісився на найближчому дереві.

Фламбо замовк і незворушно втупився у сірий фасад лісу попереду, в якому чорнів прохід і до якого, наче до входу в могилу, вела їх дорога. Мабуть, не побачивши нічого страшного на тій дорозі, він подумки знову повернувся до власної версії трагедії й, здригнувшись, підсумував:

— Це, справді, жахлива історія.

— Справді, жахлива, — погідливо кивнувши, повторив священик. — Однак вона вигадана, а не правдива. — А тоді закинув голову, немов у розпачі, й вигукнув:

— Як шкода, що вона не є правдивою.

Високий Фламбо роззирнувся на всі боки і пильно поглянув на священика.

— Ваша версія — чудова і зрозуміла, — зворушливим голосом сказав отець Браун. — Гарна, дотепна, щира історія, така ж ясна, як оцей місяць. Проте божевілля і відчай, порівняно з правдивою історією, здадуться невинними речами. У ній справи набагато страшніші, Фламбо.

Фламбо люто поглянув на щойно згадуваний місяць і на його тлі помітив чорну скривлену галузку, що виглядала, немов справжній ріг диявола.

— Отче, отче! — закричав Фламбо, рвонувшись до неї і вказуючи на неї рукою. — Ви маєте на увазі справи ще страшніші, ніж оце?

— Ще страшніші, — відлунив низький голос маленького священика. Обидва приятелі щезли у чорній пащі лісу і пішли фантастичним коридором між тьмяного плетива стовбурів.

Незабаром вони дісталися густих нетрів і відчули під ногами листяний покрив. Тоді священик відновив розмову:

— Мудра людина сховає листок у лісі, але що їй робити, коли поблизу немає лісу?

— Справді, то що ж, по-вашому, їй тоді робити? — вигукнув Фламбо.

— Їй доведеться посадити і виростити ліс, аби сховати листок, — задумливо сказав священик. — Але те, що він вчинив, то страшний гріх.

— Послухайте, — з нетерпінням вигукнув його супутник, якому темрява і загадкові вислови священика почали діяти на нерви, — то ви, нарешті, поясните мені, що шукаєте, чи ні? Чи, може, у вас є ще якісь свідчення, про які ви не згадали?

— Так, є ще три невеликі свідчення, — сказав Браун, — на які я натрапив у різних побічних джерелах, але перед тим, як відновити їх хронологію, я мушу спершу дати їм логічне пояснення. По-перше, ми віддаємо перевагу викладу подій і висновкам про битву, які випливають із розпоряджень і наказів самого Олів’єра, вони однозначні, а отже, зрозумілі. Кілька його полків окопалися на висотах поблизу Чорної річки, по той бік якої простягалися низини і болота. Далі знову починався підйом, де і розташовувався перший англійський аванпост, якого з тилу — щоправда дуже глибокого — підтримували ще кілька інших. Британські війська кількісно значно переважали суперника, але той перший аванпост був таким віддаленим від основних сил, що Олів’єр вирішив перебрести ріку і відрізати його від решти війська. Отже, до ночі він займався укріпленням власної позиції, яка була дуже вигідною. А вдосвіта наступного дня його, мов грім з ясного неба, вразила звістка, що невеликий гарнізон того англійського аванпосту, не маючи жодного прикриття з тилу, перейшов річку де мостом, де убрід і зосередився на мочаруватому березі просто недалеко від укріплення.

Неймовірно, що вони ризикнули напасти такими малими силами, але Олів’єр помітив ще курйознішу річ. Замість того, щоб вибратися на твердіший ґрунт, той божевільний англійський підрозділ, який щойно одним махом форсував річку, не придумав нічого мудрішого, як скупчитися на болоті, де усі солдати застрягли, як мухи в патоці. Що й казати, бразильці відчутно спустошили їхні ряди артилерійським вогнем, на який ті спромоглися відповісти хіба що стріляниною з рушниць, щоправда досить прицільною. Проте вони не здалися, і стислий звіт Олів’єра закінчується високою оцінкою незбагненної мужності тих англійських недоумків. „Урешті-решт на них пішла наша шеренга і скинула їх у річку“, — записав Олів’єр. — Ми захопили в