Той, хто вбиває - Кріс Тведт
— Я, до речі, переїжджаю за два дні, — сказала вона.
— Через оце непорозуміння?
— Ні, не тому. Звільняється моє помешкання. А тепер я піду в душ...
Я ще довго сидів, дивився на тіні, які поволі повзли моріжком, аж доки сонце сховалося за деревами сусідського саду. Потім підвівся і пішов у дім. Решту вечора провів на канапі, читаючи книжку. Сюнне більше не з’являлася на очі. Іноді з другого поверху долинали її кроки, один раз за весь вечір я почув, як вона поралася внизу, на кухні, але до вітальні не зайшла й не гукнула, як завжди, «на добраніч».
Ближче до півночі я ліг спати. Але не спалося. Думки невпинно кружляли в голові. Звісно, Сюнне мала рацію, треба було поговорити з нею, перш ніж іти на зустріч з Ельдаром Ейнарсоном, і я не знав до пуття, чому ж не поговорив. Я не вважав себе самодеструктивним типом, який несвідомо створює проблеми й конфліктує з усіма, кого любить і поважає. Якби я заздалегідь порозмовляв з Сюнне, подумав я, вона знайшла б інший спосіб залагодити справу. Раціональніший, з розумнішим підходом, який дав підстави би мені не спалювати за собою мостів і не наживати ворогів, зате менш задовільний і не такий веселий.
Хай там як, але доведеться просити в неї вибачення і знову сподіватися на прощення.
Розділ 63
Я прокинувся з відчуттям, ніби щось забув. Якась думка чи намір розвіялися разом зі сном, який мені снився. Через штори пробивалося денне світло. Я примружено глянув на будильника на столику біля ліжка. Чверть на сьому. Надто рано вставати. Обернувся спиною до нового дня, натягнув на голову ковдру, але марними були мої спроби знову заснути. За пів години я встав, помився в душі й зійшов на кухню поснідати.
О пів на восьму вийшов з дому. Сюнне ніде не було ні видно, ні чути.
Заповідалася гарна днина.
На деревах порозпускалися молоді, яскраво-зелені листочки, ошаліло щебетали пташки, пішоходи крокували пружною ходою, а велосипедисти зграйками обганяли застряглі в корках автомобілі — у напрямку до центру міста. То був один з тих ранків, коли всі проблеми враз видаються мізерними й неважливими, коли молоді свято вірять, що житимуть вічно, а старі сподіваються протягнути ще хоч трохи. Та попри життєрадісний ранок я не міг позбутися тривоги.
Аж згодом, у розпал дня, збагнув, що мене мучило. Можливо, до мого стану спричинилася робота над новою справою, сумною і цілком пересічною історією: авто з молодими людьми вилетіло на узбіччя, у дорожньому нещасному випадку загинула пасажирка, сімнадцятирічна дівчина. Водієві висунули обвинувачення у ненавмисному вбивстві. Захищати бідолаху мене попросив його батько. Як завжди в таких випадках, я гостро відчував, наскільки все нікчемне й непотрібне, як мало бракує, щоб життя невідворотно пішло шкереберть, яке нездоланне горе огорнуло батьків, які втратили доньку, а дівчині ще б жити й жити.
«Найгірше близьким», — сказала мені Малій Ольсен кілька днів тому, розповівши про самовбивство Раґнгільд Кюльсейд.
— Я трохи пройдуся, — попередив я пані Сьоренсен.
— Не забудьте про зустріч о першій! — гукнула вона мені навздогін.
— Що ти тут загубив? — підозріло запитав Сонцесяйний.
— Ти заборонив мені телефонувати щодо справи, яка мене цікавить, то я вирішив — ліпше зайду сам.
— Дуже мило, Мікаелю, але тобі не допоможе. Я надав усю доступну допомогу. Якщо ти не знайшов Раґнгільд Кюльсейд, то це твій клопіт.
— Я її знайшов. Тобто знайшов місце, де вона жила. Тепер хочу знати лише одне — хто її найближчі родичі.
— Це ж як? Вона померла?
Я розповів усе, про що довідався від Малін Ольсен.
— Ну, позбавила себе життя... що вдієш? Чимало людей накладають на себе руки. Багато, якщо не більшість, хоч раз замислювалися про самогубство.
— Так, але часто їхні вчинки залишаються незбагненими для оточення. Тут все інакше. Раґнгільд Кюльсейд заявила в поліцію на Юсефа Мардала, звинувативши його в зґвалтуванні, а справу моментально закрили. За рік вона вішається. Не вірю у випадковість. Вона мала чоловіка?
— Ні, не думаю.
— Брата? Батька?
Сонцесяйний зітхнув.
— Не знаю, Мікаелю.
— А якщо покопирсатися? Тобі це займе п’ять хвилин або й менше.
Замість відповіді, він підвівся.
— Ходи зі мною!
— Куди? — запитав я.
Сонцесяйний мовчки повів мене довгими коридорами, відмикаючи безліч дверей, угору сходами, поверхом вище. Там він постукав в одні непримітні двері й, не чекаючи на відповідь, відчинив їх.
Ми ввійшли в продовгувату кімнату, значно більшу, ніж звичні тісні закапелки Управління поліції. Четверо чоловіків та одна жінка сиділи за великим столом для нарад. На чолі столу стояв Ґюннар Маркюссен. Своїм вторгненням ми перевали його промову.
— Навіщо ти його сюди приволік, Карле Петтере? — запитав Маркюссен.
Сонцесяйний лише плечима стенув.
— Він далі допікає отією давньою справою про зґвалтування. А що у вас тут всі документи, то я подумав...
— Ти передав справу Маркюссенові? — вражено запитав я.
Сонцесяйний глянув ніби повз мене.
— Справа вже в них була. Невже ти сподівався, Бренне, що це наша з тобою маленька таємниця?
— Чого він тепер хоче? — запитав Маркюссен у Сонцесяйного, мовби мене тут зовсім не було.
— Виявилося, що Раґнгільд Кюльсейд повісилася.
Маркюссен перевів погляд на молоду жінку в кутку.
— Нам про це було відомо, Ліве?
— Про самогубство? Ні. У документах нічого такого немає.
— Звичайно, немає, — втрутився я. — Справу про зґвалтування закрили за рік до її смерті. Мені спало на думку, чи не залишився у неї хтось з близьких, чоловік або співмешканець.
— Натякаєш на помсту як мотив? — запитав Маркюссен і, не чекаючи на мою відповідь, знову звернувся до Ліве. — То що? Був хтось? Якийсь чоловік на горизонті?
— Не думаю... — відповіла Ліве. — У кожному разі, не пригадую.
— Заведи Бренне до себе в кабінет, подивіться обоє, що можна знайти по справі.
Ліве мала коротко підстрижене, висвітлене волосся, тіло свідчило про багаторічні інтенсивні тренування у тренажерних студіях. Такого бездоганного й цілком позбавленого особистого шарму кабінету я в поліцейському управлінні ще не бачив.
— Я чула про тебе, Бренне, — сказала вона, сідаючи за письмовий стіл.
— Навіть не сумніваюся. Маркюссен мене недолюблює.
Ліве похитала головою.
—
